Розділ 9

Після університету я їду на роботу з дивним, майже дитячим передчуттям, бо сьогодні Марк пообіцяв забрати мене після зміни, і ця проста думка гріє сильніше, ніж весняне сонце, яке пробивається крізь хмари.

Поки я зав’язую фартух і поправляю волосся перед дзеркалом у підсобці, у голові постійно крутиться лише одне: ще кілька годин — і він приїде. Ще кілька годин — і ми будемо разом. Я справді скучила. Після вчорашнього його зникнення, після тієї дивної поїздки з Арсеном мені хочеться чогось простого й зрозумілого. Хочеться його усмішки, його рук, його поцілунків.

Але день, наче навмисно, вирішує випробувати мене на міцність.

Час тягнеться повільно, липко, немов мед, що стікає зі стінок банки. Клієнти сьогодні ніби змовилися. Один невдоволений тим, що кава недостатньо гаряча, інший — що занадто міцна. Десь за моєю спиною хтось необережно зіштовхує чашку, і вона з гучним тріском розлітається на підлозі, а я стискаю зуби й повторюю собі, що це просто день, просто невдалий день, який треба пережити.

Я розношу замовлення, вибачаюся, усміхаюся, знову вибачаюся, і в якийсь момент мені здається, що я вже фізично відчуваю втому в плечах, ніби на них лежить щось важке.

І саме під кінець зміни, коли я вже майже відраховую хвилини до закриття, двері кафе відчиняються. Я навіть не одразу піднімаю голову, а коли піднімаю — завмираю. 

Заходить Арсен.

На секунду мені здається, що я просто втомилася настільки, що починаю бачити те, чого немає. Але ні. Це він. Реальний. Тут.

Сьогодні на ньому темні джинси й чорна футболка, що облягає його плечі так, ніби створена саме для нього. Він виглядає так, ніби вийшов зі сторінок якогось роману про заборонене кохання — той самий герой, якого всі бояться і якого водночас дуже хочуть. 

Я ловлю себе на думці, що мимоволі порівнюю його з Марком, хоча завжди забороняю собі це робити.

Марк — світлий. Біляве волосся, блакитні очі, відкрита усмішка. Він наче янгол, який випадково заблукав у цьому світі й вирішив залишитися.

Арсен — повна протилежність. Темне волосся, яке постійно падає йому на очі, темний одяг, темний погляд. У ньому є щось таке, ніби він справді зроблений із тіні. Наче темрява йому личить більше, ніж світло.

Я мимоволі усміхаюся від цього порівняння і в ту ж секунду розумію, що він дивиться на мене.

Його погляд прямий, уважний, і коли він помічає мою усмішку, його брови ледь помітно піднімаються, ніби він вирішив, що ця усмішка адресована йому.

Я різко відвертаюся, відчуваючи, як щоки наливаються теплом.

Дурепа. Що ти взагалі робиш?

Я глибоко вдихаю, намагаючись зібратися, беру меню й іду до його столика, хоча кожен крок здається трохи важчим, ніж мав би бути.

— Доброго вечора, — кажу професійним, рівним голосом, який майже не видає мого збентеження. — Що будете замовляти?

І лише тоді наважуюся підняти на нього очі.

Арсен дивиться на мене кілька секунд, а тоді куточки його губ повільно піднімаються в тій самій усмішці, від якої зазвичай хочеться або закотити очі, або втекти.

— Ми тепер на “ви”? — питає він тихо. 

Його голос звучить майже невимушено, ніби це просто легкий жарт, але в ньому є щось, що змушує мене зібратися ще більше.

— Я зараз на роботі, — відповідаю рівно. — А ви для мене клієнт.

Я спеціально підкреслюю це “ви” й кладу меню на стіл перед ним трохи різкіше, ніж планувала.

— Тож що будете замовляти?

Я справді не розумію, що він тут забув. У нього є власний клуб, де і кава, і кухня, і персонал — усе на рівні. Навіщо приходити саме сюди? У невелике кафе, де він, очевидно, не відчуває себе затишно.

Я вже збираюся відійти, але він раптом торкається моєї руки. Дотик легкий, але достатній, щоб я завмерла.

Він одразу ж прибирає руку, ніби й сам не очікував, що це зробить.

— Я їду на зустріч, — каже він спокійніше. — Ніч була важка. І ранок теж. І день. Хотів просто кави. А вона тут… доволі смачна. Я переконався ще минулого разу.

Я мовчу секунду, а тоді коротко киваю.

— Зараз принесу.

І відходжу, відчуваючи дивне тепло в місці, де він щойно торкнувся.

Як він так легко прочитав мої думки? Чи це я настільки прозора? Чи він просто звик бачити більше, ніж інші?

До закінчення зміни лишається пів години, і я буквально рахую хвилини. Погляд мимоволі ковзає до дверей щоразу, коли вони відчиняються.

Марк не з’являється. Натомість Арсен повільно п’є свою каву, іноді гортає щось у телефоні, але я відчуваю, що він усе бачить. Усе помічає.

І ніби навмисно, щоб день точно не завершився спокійно, один із клієнтів раптово різко підводиться, зачіпає чашку, і вона з гуркотом падає на підлогу.

Порцеляна розлітається, гаряча кава розтікається темною плямою.

Я зітхаю, уже не дивуючись нічому, і йду до столика.

— Вибачте, зараз усе приберемо, — кажу спокійно.