Розділ 8.1

Наступного ранку я прокидаюся раніше, ніж зазвичай, хоча спала небагато, і перша думка, яка приходить у голову, це не вчорашня вечірка і навіть не слова Арсена, а Марк, який обіцяв сьогодні приїхати.

Я одягаюся швидко, збираю волосся у хвіст, хапаю сумку й виходжу з під’їзду, і щойно двері за мною зачиняються, одразу помічаю знайому автівку, припарковану неподалік.

Усмішка з’являється сама собою.

Марк стоїть, спершись плечем об машину, і, щойно бачить мене, одразу ж випрямляється й іде назустріч. У світлі ранкового сонця він виглядає свіжішим, ніж учора, хоча в очах усе ще видно легку втому.

— Доброго ранку, — каже він тихо, і в його голосі є та сама щирість, через яку я йому довіряю.

Він коротко цілує мене в губи, обіймає міцно, так, ніби намагається переконатися, що я справді не злюся, що все між нами гаразд, а тоді відчиняє для мене двері автівки, як робить це завжди, без пафосу, без показної галантності — просто тому, що вважає це правильним.

Я сідаю в салон, і щойно двері зачиняються, він знову починає вибачатися:

— Христю, мені справді дуже прикро за вчорашнє, — каже він, дивлячись на дорогу, але я бачу, як він нервово стискає кермо. — Я не хотів, щоб ти залишилася сама. Просто мені стало настільки погано, що я навіть не думав ні про що інше.

Я слухаю його спокійно, без образи.

— Марку, — перебиваю м’яко, — я не злюся. Всяке буває. Ти ж не спеціально.

Він зітхає, і в цьому зітханні — полегшення.

— Все одно. Я мав бути поруч.

— Ти і є поруч, — відповідаю я, і це правда.

Я йому довіряю. Повністю. І навіть слова Арсена не можуть так просто зруйнувати цю впевненість.

Біля університету він зупиняється, нахиляється до мене ближче і знову цілує — цього разу довше, ніж на початку.

— Я заберу тебе після роботи, — каже він. — Сьогодні без сюрпризів. Обіцяю. 

— Добре, — усміхаюся.

Я виходжу з машини, і щойно двері зачиняються, помічаю Кіру, яка вже стоїть біля входу й уважно спостерігає за мною. Вона проводжає поглядом автівку Марка, яка повільно від’їжджає, і, щойно я підходжу ближче, хмикає:

— Схоже, у когось усе більш ніж прекрасно, — каже вона з ледь помітною усмішкою. — І, знаєш, я починаю думати, що ці стосунки триватимуть значно довше, ніж я припускала.

Я піднімаю брову.

— Ти ж казала, що він не для мене.

Кіра закочує очі.

— Казала. І, між іншим, мала всі підстави так думати. Багатій, з іншого світу, друзі — ще ті персонажі… Я була впевнена, що він або награється, або розіб’є тобі серце.

Вона знизує плечима.

— Але, здається, я помилялася. Він дивиться на тебе так, ніби ти для нього — центр світу.

Я мимоволі відчуваю тепло в грудях.

— Я йому довіряю, — кажу тихо.

Кіра уважно дивиться на мене, ніби намагається прочитати між рядків.

— Головне, щоб він був гідний цієї довіри, — відповідає вона серйозніше.

І чомусь у цей момент слова Арсена знову спливають у пам’яті, але я швидко відганяю їх, бо не дозволю чужим сумнівам зруйнувати те, що між нами тільки починає ставати по-справжньому важливим.

На великій перерві ми з Кірою спускаємося в їдальню, де завжди шумно, пахне кавою й чимось смаженим, і займаємо столик біля вікна, бо там трохи тихіше і можна говорити, не боячись, що кожне слово почують усі навколо.

Я довго кручу в руках паперовий стаканчик із чаєм, ніби збираюся з думками, а тоді все ж починаю розповідати — спочатку про вечір у ресторані, про несподівану появу Арсена, потім про день народження Стаса, про зникнення Марка й поїздку назад у місто.

Кіра слухає уважно, не перебиваючи, але я бачу, як із кожним новим епізодом її брови повільно піднімаються вище.

— Стривай, — каже вона нарешті, відкладаючи виделку. — Тобто він двічі залишив тебе саму? Спочатку в клубі, потім — на вечірці?

Я зітхаю.

— У клубі він був п’яний. А на вечірці йому стало зле.

— Христю, — Кіра дивиться на мене так, ніби я щойно сказала щось дуже наївне. — Мені байдуже, п’яний він був чи з животом мучився. Якщо ти з дівчиною — ти контролюєш себе. Або принаймні попереджаєш.

Я мовчу, бо десь глибоко розумію, що вона частково має рацію, але все одно намагаюся знайти для Марка виправдання.

— Він не спеціально, — тихо відповідаю. — Йому справді було погано.

Кіра знизує плечима, але більше на цій темі не наполягає, бо знає: якщо я вже вирішила довіряти, то так просто мене не переконати.

— А от Арсен… — протягує вона задумливо. — Це взагалі окрема історія.

Я мимоволі напружуюся.

— Що з ним?

— Спочатку, коли ти почала про нього розповідати, — каже Кіра, нахиляючись ближче, — я подумала, що це типовий самозакоханий мажор, який просто любить провокувати, принижувати і вносити хаос у чужі стосунки. Знаєш, з тих, хто розважається за рахунок інших.

Я киваю. Саме так я і думала.

— Але те, що він зробив учора… — вона зупиняється, підбираючи слова. — Він міг просто поїхати. Міг зробити вигляд, що не бачить тебе під воротами. Міг ще раз принизити. А він підвіз. І навіть не образив тебе жодного разу. 

Я дивлюся у свій чай, у відображення власного обличчя на поверхні рідини, і згадую ту поїздку — тишу, музику, його зосереджений погляд.

— Можливо, — продовжує Кіра обережно, — він не такий уже й поганий, яким хоче здаватися.

Я піднімаю на неї очі.

— Ти серйозно?

— А чому ні? — вона знизує плечима. — Люди не завжди такі, якими себе показують. Може, в нього якісь проблеми. Може, він просто не довіряє людям. Або звик бачити в усіх користь.

Я замислююся.

— Мені теж так здалося, — визнаю тихо. — Учора в машині він був… іншим. Спокійним. Ніби без цієї маски.

Кіра уважно дивиться на мене.

— Можливо, він тобі сподобається, якщо ти краще його пізнаєш, — додає вона з легкою усмішкою.

Я одразу ж закочую очі.