Розділ 8

Коли машина перетинає межу міста, я розумію це не одразу.

Просто в якийсь момент темрява за вікном починає змінюватися знайомими силуетами будинків, ліхтарі стають частішими, дорога — рівнішою, і разом із цим у грудях щось непомітно відпускає.

І саме тоді я усвідомлюю дивну річ. Увесь цей час я не була такою напруженою, як мала б бути.

Я сиджу поруч з Арсеном. В його машині. Посеред ночі. І це мало б лякати мене. Мало б змушувати стискатися від кожного його руху, від кожного подиху. Але цього не відбувається.

Можливо, через те, що він мовчить. Можливо, через те, що не намагається зачепити мене, не дивиться так, ніби вже виніс свій вирок.

Раніше я боялася навіть дивитися в його бік.

А зараз він поруч. Настільки близько, що я можу розгледіти тінь легкої втоми під його очима, ледь помітну напругу в лінії щелепи, спокій, який не має нічого спільного з тим Арсеном, якого я знала.

І вперше мені здається, що він не такий уже й монстр, яким завжди себе показує. Ця думка лякає більше, ніж усе інше.

Раптом мій телефон у сумці починає дзвонити.

Гучний звук розрізає тишу, і я здригаюся, ніби мене вирвали зі сну. Арсен не реагує. Він навіть не повертає голови. Просто продовжує дивитися на дорогу.

Я починаю поспіхом ритися в сумці, пальці плутаються, чіпляються за все підряд, поки нарешті не знаходять телефон.

Я дивлюся на екран. Це Марк.

Серце різко стискається. Я відповідаю одразу:

— Алло?

— Христю, — його голос звучить винувато і напружено. — Вибач мені, будь ласка. Мені стало дуже погано. Живіт… я останню годину провів у вбиральні. Я шукав тебе, але тебе ніде не було. Мені так соромно. Я готовий прямо зараз відвезти тебе додому, скажи тільки, де ти.

Я заплющую очі на секунду.

— Все добре, — кажу тихо. — Не потрібно. Я вже в місті. Скоро буду вдома.

На тому кінці на мить западає тиша.

— Ти викликала таксі? — питає він обережно.

Я повільно повертаю голову і дивлюся на Арсена. Він дивиться на дорогу, але я знаю, що чує кожне слово.

— Я їду з Арсеном, — кажу чесно.

Тиша стає важчою. Я майже фізично відчуваю його шок.

— З Арсеном? — перепитує Марк тихіше.

— Так. Він повертався в місто і запропонував підвезти.

— Все добре? — питає він швидко, і в його голосі звучить тривога.

— Все добре, — повторюю я. — Не хвилюйся.

Він зітхає.

— Мені дуже прикро, Христю. Я знову все зіпсував. Завтра я обов’язково заїду до тебе. Після навчання. Відвезу тебе в кафе. Нам треба поговорити.

— Добре, — відповідаю.

Ми прощаємося, і я повільно опускаю телефон, відчуваючи дивну втому.

Я кладу його назад у сумку. І саме в цю мить Арсен таки говорить:

— Дивно, — каже він спокійно.

Я напружуюся.

— Що саме?

Він навіть не дивиться на мене.

— Те, що Марк постійно кудись зникає.

Я мовчу.

— То в клубі тебе одну додому відправив. То сьогодні зник на годину, — його пальці стискають кермо трохи сильніше. — І ти справді думаєш, що він провів цю годину у вбиральні?

Я відчуваю, як усередині все холоне.

— А де ще? — питаю тихо.

І тоді він нарешті повертає голову.

— Наприклад, з якоюсь дівчиною, — каже рівно. — В одній зі спалень.

Я завмираю. Дивлюсь на Арсена, а він — на дорогу перед собою. 

— Ти, взагалі-то, зараз про свого друга говориш, — відчуваю, як починаю дратуватися. 

— І що? — він хмикає. — Можливо, я просто хочу тобі очі розплющити. 

— Дякую. Не треба, — фиркаю і відвертаюся до вікна. 

Ще хвилину ми їдемо мовчки. Рівно до моменту, коли автівка звертає у мій двір. 

— Пробач. Я переборщив, — говорить і зупиняє авто. 

— Що? — я знову дивлюсь на нього. — Ти вмієш вибачатися? 

Арсен мило і смішно закочує очі. Зараз він зовсім не схожий на того пихатого багатія. 

— Я вмію визнавати свої помилки, — говорить спокійно. — Марк не буде тебе зраджувати. Він відданий. 

— Я знаю, — киваю і хапаюсь за ручку дверей. — А ти доволі… хороший. Дякую, що підвіз. 

— Сильно не радій, мала. Я тільки сьогодні такий. 

Я усміхаюсь. Сама не розумію, чому це роблю. А перед тим як зачинити двері, наші погляди востаннє зустрічаються, і я довше на одну мить дивлюсь на Арсена. І нарешті зачиняю дверцята.