Розділ 7

Я завмираю лише на секунду, а тоді роблю крок назад подалі від Арсена. Останнє, чого я хочу — це приймати допомогу саме від нього.

— Мені нічого не потрібно, — кажу різко, навіть не намагаючись пом’якшити тон.

Він лише киває. Без образи. Без насмішки. І я вже збираюся піти, як його наступні слова зупиняють мене на місці:

— Я їду назад у місто, — каже він спокійно. — Якщо хочеш, можу підвезти.

Я завмираю.

Пропозиція звучить надто… спокусливо. Надто просто. Надто правильно. Саме те, що мені зараз потрібно.

Але я не можу. Не можу поїхати, не сказавши нічого Маркові. Не можу просто зникнути.

— Не треба, — відповідаю тихіше, ніж хотіла. — Я впораюся.

І швидко повертаюся до будинку, ніби тікаю від власних думок. Я знову розглядаю все навколо. Шукаю його обличчя серед натовпу. Його голос. Його постать. 

Нічого. Ніби він просто зник.

Я не розумію, куди він подівся. Ніхто його не бачив. І це починає дратувати. 

Дістаю телефон, дивлюся на темний екран і розумію: такими темпами я повернуся додому лише під ранок.

Мені треба діяти. Саме тому підходжу до Стаса, який стоїть у центрі своєї вечірки, голосний, щасливий, безтурботний.

— Стасе, я вже їду, — кажу я. — Викликала таксі.

Він нахиляється ближче, щоб почути.

— Уже? Все нормально?

— Так, — киваю. — Просто втомилася. Передай Маркові, будь ласка, коли він з’явиться.

— Без проблем, — усміхається він. — Передам.

І вже за секунду повертається до друзів, до свого вечора.

Я виходжу за ворота, залишаю шум позаду й опиняюся на темній дорозі. Тиша навколо майже оглушлива. Дістаю телефон і відкриваю додаток таксі. Так, я збрехала Стасу. Бо не хотіла, щоб хтось хвилювався. Не хотіла виглядати безпорадною.

А тепер залишилася наодинці зі своєю проблемою, бо викликати таксі сюди — це ще той квест.

Я стою посеред темної дороги, стискаючи телефон у руці так сильно, що пальці починають німіти, і дивлюся на екран, де додаток таксі безжально показує одне й те саме повідомлення, від якого всередині все повільно обривається.

Немає доступних автомобілів.

Я ковтаю повітря, ніби це може щось змінити, і натискаю “оновити” ще раз, хоча вже й так знаю, що нічого нового не з’явиться. Кілька секунд тягнуться нестерпно довго, екран завмирає, а тоді знову видає ту саму відповідь, холодну і байдужу, наче це не просто відмова, а вирок.

Жодної машини.

Або вони зайняті. Або просто не хочуть їхати так далеко. Бо хто при здоровому глузді поїде вночі за місто заради одного виклику?

Я піднімаю голову і дивлюся на дорогу перед собою. Вона темна, майже чорна, губиться десь у глибині ночі, і мені раптом стає моторошно від того, що я тут сама. Навколо — ні душі. Лише слабке світло з території будинку за спиною і звук музики, який долітає сюди приглушено, ніби з іншого світу.

Я озираюся на ворота.

Вони стоять за кілька метрів позаду, високі, ковані, і за ними — світло, люди, життя. Там безпечно. Там знайомі обличчя. Там Марк.

Марк.

Серце стискається від цієї думки, і я швидко відкриваю контакти, знаходжу його ім’я і натискаю виклик, хоча десь глибоко всередині вже знаю, чим це закінчиться.

Немає гудків. І тиша. Телефон вимкнений.

Я відводжу його від вуха повільно, дивлюся на екран, ніби він може раптом ожити, ніби ім’я Марка може змінитися на щось інше, на щось, що дасть мені вихід із цієї ситуації.

Але нічого не змінюється. Я залишаюся тут. Сама.

І відчуваю, як паніка піднімається десь глибоко всередині, повільно, але невідворотно, стискаючи груди і залишаючи після себе лише одне запитання, на яке я не маю відповіді.

Що мені тепер робити?

Я лише встигаю подумати про те, що залишилася тут сама, як раптом ніч розрізає різкий звук автомобільного сигналу, і я здригаюся так сильно, що мало не випускаю телефон з рук.

Серце підскакує десь до горла, і на коротку, сліпу мить у мені спалахує надія.

Марк. Звісно, це Марк. Його машина ж досі тут. Мабуть, він просто кудись відійшов, мабуть, шукав мене, мабуть, помітив, що я зникла.

Я різко обертаюся. Але це не він.

До воріт повільно під’їжджає інша машина. Велика. Абсолютно чорна. Її поверхня відбиває слабке світло ліхтарів, і вона виглядає надто дорогою, надто чужою для цієї дороги.

Авто зупиняється поруч зі мною, і скло з боку водія повільно опускається.

Я бачу Арсена.

Моє тіло реагує раніше, ніж я встигаю подумати. Я мимоволі роблю крок назад, ніби ця відстань може мене врятувати, ніби може стерти той факт, що він бачить мене саме такою — розгубленою, самотньою, безпорадною.

Бо саме так я зараз і виглядаю. Повною дурепою.