Розділ 6.1

Він веде мене крізь натовп, і я намагаюся не загубитися в цьому всьому. Ми швидко знаходимо Стаса. Він стоїть у центрі уваги, сміється, приймає привітання.

— З днем народження, — каже Марк, тиснучи йому руку.

— Дякую, — відповідає той і переводить погляд на мене. — Привіт, Христю.

— Вітаю, — кажу я, усміхаючись.

Миттєво з’являється Давид. А за ним — ті самі дівчата з клубу. Тіна, Оля. У коротких сукнях, ідеально нафарбовані, впевнені у собі. І доволі милі зі мною. 

— Привіт, — каже Тіна і навіть обіймає мене. Я трохи ніяковію, але відповідаю на обійми.

І раптом розумію, що когось тут немає. Я ковзаю поглядом по людях. По обличчях. По силуетах. Арсена ніде не видно. І десь глибоко всередині з’являється маленька, обережна надія, що, можливо, цього разу він не прийде.

І взагалі, насправді все не так жахливо, як я думала на початку.

Ми стоїмо разом з усіма, сміємося, слухаємо історії, які перебивають одна одну. Музика грає голосно, але вже не дратує. Я навіть ловлю себе на тому, що починаю розслаблятися. Наче повільно вливаюся в цю атмосферу, яка спочатку здавалася чужою.

Марк постійно поруч. Його рука лежить у мене на талії, тепла й надійна. Він п’є безалкогольне пиво, і часто мені усміхається. Йому тут добре. Він на своєму місці. У своєму світі.

І я рада, що можу бути поруч із ним у цьому світі.

Час минає швидко. Надто швидко. Я дивлюсь на годинник і розумію, що вже майже північ. Усередині щось стискається. Бо як би добре тут не було, мені треба додому. Завтра навчання. Потім робота. Мій звичайний день, який ніхто не скасовував.

І я знову починаю нервувати.

Я знаю, що станеться, якщо скажу Маркові. Він одразу все залишить і повезе мене. Не тому, що мусить. А тому, що захоче. І саме цього я не хочу. Не хочу забирати його від друзів. Не хочу бути тією, через яку він випадає зі свого життя.

А таксі… воно навряд чи приїде швидко. Якщо приїде взагалі.

Я відходжу трохи вбік, до столика з напоями, щоб виграти кілька хвилин і зібратися з думками. І саме тоді бачу Арсена.

Дивно, та він не серед гостей. Не в центрі уваги. Не серед дівчат, які зазвичай кружляють навколо нього.

Він сидить сам. Трохи далі, в саду, де стоїть альтанка. Відокремлено від усього цього шуму. Світло від екрана телефону освітлює його обличчя, підкреслює різкі риси, тіні під очима.

І на мить мені здається, що він виглядає… сумним. Я одразу ж відганяю цю думку. Це мене не стосується. Не повинно стосуватися. І все ж я стою на місці на секунду довше, ніж потрібно, і спостерігаю за ним. 

Останнє, чого я хочу — щоб Арсен помітив, що я за ним спостерігаю. Я вже збираюся відвернутися й зробити вигляд, ніби взагалі його не бачила, але саме в цю мить він піднімає голову. Його погляд знаходить мене миттєво. Наче він відчував. Наче знав, що я дивлюся.

Мене накриває хвиля зніяковіння.

Я різко відвертаюся, роблю вигляд, що просто проходила повз, що мене взагалі не цікавило те, що він там сидить один у напівтемряві.

Це по-дитячому безглуздо. Бо він точно бачив. Точно зрозумів.

Я тихо зітхаю й швидко повертаюся до місця, де залишила Марка, але його там немає.

Зупиняюся. Озираюся. Спочатку спокійно. Потім уважніше. Його ніде не видно.

— Дивно… — шепочу сама собі.

Я ковзаю поглядом по натовпу, шукаю знайому постать. Світлу футболку. Його рухи. Його усмішку.

Нічого.

Підходжу до Давида, який стоїть у компанії друзів і голосно сміється.

— Давиде, ти не бачив Марка? — питаю, намагаючись звучати спокійно.

Він знизує плечима.

— Не знаю. Може, десь тут.

І знову повертається до розмови, ніби це дрібниця. А для мене — ні. Без Марка я почуваюся тут чужою. Наче випадково опинилася не в тому місці, не в той час. Я дістаю телефон, швидко знаходжу його номер і натискаю виклик.

Кілька секунд і короткий сигнал. Телефон вимкнений. Серце провалюється кудись униз.

— Ні… — видихаю тихо.

Паніка піднімається повільно, але впевнено. Мені треба додому. Я не хочу залишатися тут сама. І ходити по всьому цьому величезному будинку, шукати його серед чужих людей — теж не хочу.

Я стою посеред цього шуму, серед сміху й музики, і вперше за вечір відчуваю, як самотність стискає груди.

І саме в той момент, коли я готова розплакатися від безсилля, за моєю спиною лунає знайомий голос:

— Тобі потрібна допомога?

Мене пробирає до самих кісток, і я повільно обертаюся. Арсен стоїть зовсім близько. Його погляд уважний, майже серйозний. Без насмішки. Без звичної холодної зверхності.

І це лякає ще більше.