Розділ 6

Моя впевненість триває рівно до того моменту, коли наступного дня я стою перед дзеркалом і розумію, що йти туди — останнє, чого мені хочеться.

День народження Стаса. І проблема навіть не в самому святі. І не в людях. А в тому, що там буде Арсен. Звісно, він там буде. Він друг іменинника. Частина їхнього світу. Така сама постійна величина, як і Марк.

Я дивлюся на своє відображення й важко видихаю.

Якщо ми перетнемося, він обов’язково щось скаже. Кине погляд. Посміхнеться тією своєю холодною посмішкою, від якої хочеться провалитися крізь землю. Він знову спробує зачепити мене. І найгірше — я знаю, що він може це зробити.

Я не хочу цього. Але я також не можу відмовити Марку.

Це його друг. Його життя. Його коло. І якщо я планую залишатися поруч із ним, мені доведеться навчитися існувати й у цьому світі теж. Навіть якщо там є Арсен.

Я відчиняю шафу й дістаю джинси. Просту білу футболку. Зверху — тонку куртку, бо вечори ще холодні. На ноги — кеди. Волосся залишаю розпущеним. Лише трохи підфарбовую губи.

Я дивлюся на себе й розумію, що виглядаю зовсім не так, як більшість дівчат, які там будуть. Не так, як Тіна. Не так, як ті, хто звик привертати увагу.

Але я не збираюся одягати коротку сукню й високі підбори лише для того, щоб комусь сподобатися. Я така, як є. І цього має бути достатньо.

Я беру телефон і бачу повідомлення від Марка:

"Я вже під’їхав."

Серце на мить прискорюється.

Кажу мамі, що йду, бо вона єдина зараз вдома і залишаю квартиру. 

Марк чекає мене на вулиці. Я помічаю його одразу, щойно виходжу з під’їзду. Він стоїть біля своєї машини, і навіть у звичайному одязі виглядає так, ніби зійшов з обкладинки журналу. Світлі джинси, сіра футболка, новенькі білосніжні кросівки. Волосся трохи недбало вкладене, і ця недбалість виглядає надто правильно, щоб бути випадковою.

Він помічає мене й одразу йде назустріч.

— Привіт, — каже тихо.

Обіймає мене й цілує в губи. Легко. Знайомо. Без тиску. Я сміюся, трохи відступаючи.

— Нас може побачити мама.

Він усміхається.

— Це навіть на краще.

— Чому?

— Щоб вона знала, що я ставлюся до тебе серйозно.

Ці слова гріють сильніше, ніж я готова визнавати.

Він відчиняє для мене двері, я сідаю в салон, вдихаю аромат його парфумів, який тут буквально всюди. Марк обходить автомобіль й займає місце водія. За кілька секунд ми вже виїжджаємо з двору.

Коли будинки залишаються позаду, я повертаюся до нього.

— У тебе є подарунок для Стаса?

Він кидає на мене короткий погляд і всміхається кутиком губ.

— Не хвилюйся про це. Ми всі скинулися і купили Стасу те, про що він давно мріяв. 

Я киваю, бо мені насправді цього достатньо. 

Ми їдемо далі. Спочатку знайомими вулицями, потім виїжджаємо на трасу. Будинків стає менше. Світла — теж. Дорога розтягується, і я ловлю себе на тому, що починаю нервувати.

Минає двадцять хвилин. Потім тридцять. Потім сорок. Місто давно залишилося позаду.

Я дивлюся у вікно, на темні силуети дерев, і відчуваю, як у грудях повільно зростає тривога. Не різка. Ледь помітна. Але достатня, щоб її не ігнорувати.

— Ми далеко їдемо, — кажу тихо.

— Уже майже приїхали, — відповідає Марк спокійно.

Я киваю, але думка не відпускає. Якщо я захочу додому… таксі сюди навряд чи приїде.

Коли ми все-таки прибуваємо на місце, Марку доводиться залишити машину просто на узбіччі дороги.

Тут стільки автівок, що знайти нормальне місце просто неможливо. Вони стоять будь-як, під різними кутами, ніби гості настільки поспішали, що навіть не замислювалися про порядок.

— Схоже, ми останні, — каже Марк з усмішкою.

Я нервово усміхаюся у відповідь і виходжу з машини. Повітря тут інше — свіже, прохолодніше, пахне травою й вечором. Він одразу бере мене за руку, переплітає наші пальці, і ми йдемо вперед.

Перед нами високі ковані ворота. Одна з хвірток прочинена, і звідти вже долинає музика. Ми заходимо на територію — і я завмираю. Будинок перед нами просто величезний. Двоповерховий, світлий, з великими вікнами. Територія навколо виглядає розкішно. Зелена трава, ідеально підстрижена, ніби надворі не весна, а справжнє літо. Я навіть помічаю басейн, вода в якому відбиває світло ліхтарів.

Навколо — люди. Багато людей.

Сміх, голоси, музика, рух. Усе це накриває хвилею, і на мить у мене паморочиться голова. Я не очікувала такого масштабу. Думала, це буде щось менше. Простішe.

— Ходімо, — тихо каже Марк, стискаючи мою руку, а я киваю у відповідь.