Розділ 5

Христя

Я закінчую зміну пізно. Ноги гудуть від втоми, руки ще пам’ятають вагу підносів, а в голові досі звучить гул голосів і дзенькіт чашок. Я знімаю фартух, прощаюся з Софією й виходжу надвір.

Марка бачу одразу. Він сидить на капоті своєї автівки, трохи схиливши голову, ніби задумався про щось. У руках — букет білих ромашок.

Я не стримую усмішки.

Ромашки — мої улюблені квіти. Коли я вперше сказала йому про це, він щиро здивувався. Сказав, що це ж звичайні польові квіти. А я тоді заперечила. Бо вони не звичайні. Вони легкі, світлі й ніжні. І він тоді лише усміхнувся й пообіцяв, що відтепер даруватиме мені тільки ромашки, якщо я їх так люблю.

Він помічає мене, одразу підводиться й іде назустріч.

— Привіт, — каже тихо.

Обіймає мене міцно, але обережно, ніби боїться злякати. Я вдихаю його запах і відчуваю, як напруга, що жила в мені з учорашнього вечора, поступово відступає.

Марк цілує мене в губи.

Поцілунок короткий. Скромний. Такий, як усе між нами. І мені це подобається. Він не тисне. Не змушує. Не поспішає. Усе відбувається так, як має. Я сама пообіцяла, що скажу йому, коли буду готова до більшого. І він чекає. 

— Вибач за вчора, — каже він, відступаючи на крок. — Я повівся як ідіот. Більше такого не буде.

Я дивлюся на нього й бачу, що він говорить щиро.

— Жодних клубів, — додає. — Хочу просто побути з тобою. Прогулятися містом.

Я киваю, притискаю букет до грудей, і ми сідаємо в машину. Авто рушає плавно. Я дивлюся у вікно, на вечірні вогні, на людей, які поспішають у своїх справах. Ромашки пахнуть літом і спокоєм.

Ми їдемо кілька хвилин. І раптом я розумію, що щось не так. Це не дорога до мого дому.

Я повертаю голову до Марка.

— Куди ми їдемо? — питаю тихо, не приховуючи здивування.

— Це сюрприз, — відповідає Марк, не відводячи очей від дороги. — І я все ще почуваюся винним. Тому не став запитань. Просто довірся мені й насолоджуйся вечором.

Я усміхаюся, притискаючи букет ромашок ближче до грудей.

— Добре, — тихо кажу. І справді збираюся саме так і зробити.

Головне, щоб цей сюрприз не привів нас до його друзів. Особливо до Арсена. Бо тоді весь цей вечір втратить будь-який сенс.

Я дивлюся у вікно, але думки все одно повертаються до кафе. До того моменту, коли я почула його голос. До того, як він дивився на мене, ніби мав повне право оцінювати, ніби знав про мене більше, ніж я сама.

У мене так і крутиться на язику сказати Маркові, що його друг сьогодні був у кафе. Що він бачив мене. Що поводився дивно.

Але я мовчу. Бо це нічого не змінить.

Вони найкращі друзі. Зі школи. Задовго до того, як у житті Марка з’явилася я. І навіть якщо я скажу щось, він, швидше за все, просто не зрозуміє. Або знайде пояснення. Або вирішить, що я перебільшую.

Можливо, Арсен справді просто хвилюється. Можливо, він вважає, що я не пара його другові. Що я з іншого світу.

Я дивлюся на Марка. На те, як він стискає кермо, як іноді поглядає на мене краєм ока. І я готова довести, що це не так. Готова показати, що я тут не випадково. Що я не тимчасова. Що я варта бути поруч із ним.

А якщо Арсен ніколи цього не прийме, то це вже буде його проблема.

Марк зупиняє автомобіль біля ресторану, і я завмираю, щойно впізнаю це місце. Це один із найкращих ресторанів у місті. А може, і найкращий. Я бачила його лише здалеку, коли проходила повз. Високі панорамні вікна, приглушене світло всередині, дорогі автівки біля входу. Місце, де вечеряють люди з іншого життя.

— Марку… — починаю я невпевнено.

Але він лише усміхається, обходить машину й подає мені руку.

— Пішли.

Його пальці обережно переплітаються з моїми, і це додає мені трохи впевненості. Ми піднімаємося сходами, і з кожним кроком я все сильніше усвідомлюю, що виглядаю тут… не так, як треба. Джинси. Проста футболка. Хвіст замість укладки.

Але Марк, здається, подумав навіть про це. Він не веде мене до центрального входу. Натомість ми обходимо будівлю й виходимо на терасу. І я зупиняюся.

Тут немає нікого. Лише один столик. Для нас.

Він стоїть майже біля самого краю тераси, звідки відкривається краєвид на вечірнє місто. Маленькі ліхтарі світять м’яким теплим світлом, їхнє сяйво відбивається в склі й робить усе навколо трохи нереальним. Весняне повітря тепле, лагідне, наповнене запахом квітів і свіжості після довгого дня.

Скатертина білосніжна, ідеально рівна. На столі — свічки в прозорих свічниках, їхній вогонь тихо тремтить, ніби дихає разом із вечором. Два келихи. Прилади. Маленька ваза, в якій стоїть кілька таких самих ромашок, як у моїх руках.

Усе виглядає так, ніби це сон.

— Марку… — повторюю я тихіше.

Він дивиться на мене уважно, ніби намагається вловити кожну мою емоцію.