Розділ 4.1

Коли я залишаю кафе, відчуття всередині залишається дивним. Наче щось недоговорене зависло в повітрі. Я міг залишитися ще. Міг дотиснути Христину. Побачити, як вона реагуватиме, коли поруч не буде Марка, коли вона не зможе сховатися за його спиною.

Але вона зникла. Просто розчинилася. Схоже, ховалася від мене, чекаючи, поки я піду. І ця думка викликає в мені криву усмішку.

Розумно.

Я вирішую не випробовувати долю. У мене й так достатньо справ. Клуб не працює сам по собі, і якщо я відволікатимуся на кожну… деталь, усе швидко піде шкереберть. Тому даю їй спокій. Але лише сьогодні.

Дорогою до клубу телефонує Марк.

— Ти де? — питає без зайвих вступів.

— Їду на роботу.

— Я під’їду. Треба поговорити.

Його голос звучить дивно. Напружено.

— Під’їжджай, — відповідаю просто.

Коли я заходжу в клуб, усе виглядає так, як має виглядати. Офіціанти готують зал до відкриття, бармени натирають склянки до блиску, світло налаштоване правильно. Я повільно проходжу між столиками, дивлюся на деталі, помічаю дрібниці. Це мій світ. Тут усе під моїм контролем.

Задоволений, піднімаюся до кабінету. Сідаю в крісло, закидаю ноги на стіл і тільки починаю відчувати щось схоже на спокій, як двері відчиняються без стуку.

Марк заходить всередину. Виглядає він, чесно кажучи, не дуже. Наче тільки прокинувся. Волосся розтріпане, очі червоні, рухи повільні. І це викликає в мені дивне задоволення.

Порівняно з його ідеальною Христиною сьогодні він виглядає геть не ідеально.

— Погано спав? — питаю, не приховуючи іронії.

Я дивлюся на нього уважно й чекаю, коли він нарешті скаже, навіщо прийшов.

— Жахливо почуваюсь, — каже Марк і криво всміхається. — Сам винен. Учора явно перебрав.

Він сідає в крісло навпроти, розтирає скроні пальцями, ніби це може стерти не лише біль, а й сам учорашній вечір. Я мовчу, спостерігаю. Чекаю, коли він нарешті скаже, навіщо примчав.

Але він не поспішає. Взагалі виглядає так, ніби його реакція сьогодні сповільнена. Наче думки доходять до нього із запізненням.

Моє терпіння закінчується швидше, ніж його мовчання.

— Що сталося такого серйозного, що ти примчав сюди? — питаю прямо.

Марк зітхає. Опускає погляд. І говорить зовсім не те, що я очікую почути.

— Я вчора вчинив погано, — каже тихо. — Відправив Христю додому одну, а сам залишився і напився. Вона такого не заслужила.

Я стискаю зуби. Починається…

— Вона… — він затинається. — Вона надто хороша для мене. Інколи мені здається, що я її просто не гідний.

Я слухаю цю маячню й відчуваю, як усередині піднімається нудотний позив. Чесне слово, він знайшов час. І знайшов саме ту людину, якій варто слухати, як він співає оди про свою ідеальну дівчинку.

— Чому ти так сильно до неї прикипів? — питаю, навіть не намагаючись приховати роздратування. — У ній же немає нічого особливого.

Марк різко піднімає на мене очі.

— Ти просто її не розумієш, — каже твердо. — Христя… вона справжня. Найкраща з усіх, з ким я був.

Я пропускаю це повз вуха. Не хочу слухати. Не хочу заглиблюватися. Але Марк, схоже, не збирається зупинятися.

— Я хочу зробити для неї сюрприз, — каже він уже впевненіше. — Романтичний вечір. Хочу все налагодити. Показати, що я не такий, яким був учора. Мені потрібна твоя допомога.

Я дивлюся на нього кілька секунд, а потім фиркаю.

— Ти явно звернувся не до тієї людини, — кажу холодно. — Я нічого не тямлю в романтиці.

Я роблю паузу, а потім додаю, не стримуючись:

— І якщо вже бути чесним, я б узагалі не радив тобі нічого робити. Ця дівчина явно не варта того, щоб ти зі штанів вистрибував, аби їй догодити.

У кабінеті стає тихо. Марк дивиться на мене так, наче я щойно сказав якусь дурню, хоча я вважаю, що дурню говорить тут він. 

— Мені здається, чи Христя тобі не подобається? — Марк хмуриться. Нарешті до нього почали доходити очевидні речі. 

— Тобі не здається, — кажу, як є.  Я навіть не помічаю, як стискаю щелепу сильніше, ніж потрібно, коли відповідаю на це питання. 

Слова самі рвуться назовні, ніби я більше не можу їх стримувати.

— А ти впевнений, що твоя Христя вже така ідеальна? — питаю різко.

Марк завмирає. Його погляд повільно підіймається на мене.

— Про що ти?

Він справді не розуміє. Або не хоче розуміти.

Я нахиляюся вперед, упираюся ліктями в стіл.

— Ти ніколи не думав перевірити, як вона поводиться з іншими хлопцями?

Його брови сходяться на переніссі.

— До чого ти ведеш, Арсе?

Я видихаю крізь зуби.