Розділ 4

Арсен

Я виходжу з клубу о шостій ранку й ловлю себе на думці, що ці стіни бачу частіше, ніж власну квартиру. Сплю дві години, не більше. Телефон дзвонить знову, і знову доводиться їхати назад. У клубі, як завжди, повно дрібних недопрацювань: щось не доробили, десь проґавили, хтось не довів справу до кінця. І з усім цим, звісно ж, маю розбиратися я.

До обіду в мене вже тріщить голова. Втома навалюється так, що хочеться просто зникнути: поїхати додому, зачинити двері, впасти на ліжко й спати кілька днів поспіль. Без людей. Без музики. Без проблем.

Але телефонує Давид. Пропонує зустрітися, поговорити. Каже, що тема важлива. Я погоджуюся — радше з інерції, ніж із бажання.

Тепер я сиджу в кафе в центрі міста й чекаю, коли ж нарешті підійде офіціантка. Обслуговування тут, якщо чесно, таке собі — чекати доводиться надто довго. Я залипаю в телефоні, намагаючись не зважати на шум навколо. У кафе гамірно, і це дратує ще більше, ніж головний біль.

І раптом я чую голос. Знайомий. Надто знайомий:

— Перепрошую, — лунає біля самого мого вуха.

Я різко піднімаю голову — і в одну мить забуваю про все на світі.

Переді мною стоїть Христина. Дівчина Марка. Та сама. Та, яку я вперто не переношу. Я повільно оглядаю її з голови до ніг і лише тепер помічаю фартух із логотипом цього самого кафе. Вона тут працює.

Відкриття дивне. І водночас — ні.

З одного боку, щось у мені напружується, ніби пазл склався не так, як я очікував. З іншого — нічого нового. Така, як вона, звісно ж, не з мого кола. І єдине місце, де вона може працювати — ось ця забігайлівка.

Я відкидаюся на спинку стільця й повільно видихаю.

Ну що ж. Схоже, доля вирішила підкинути мені трохи розваг. 

— Привіт, — Христина ніяково притискає до себе меню, наче дійсно думає, що цей папірець може захистити від мене. 

— Привіт, — усміхаюсь. — Працюєш тут? 

— Так, — кладе меню на стіл і вже збирається втекти, але я ще не закінчив. 

— Я готовий одразу замовлення зробити, — додаю. — Принеси мені кави. Міцної. 

— Звісно, — Христина знову забирає меню і збирається піти, але різко зупиняється від моїх наступних слів:

— То це тут Марк тебе підібрав? 

Вона хмуриться. Видно, що їй неприємно. Але Христина на роботі й розуміє, що я можу піти далі та зустрітися з її керівництвом. 

— Я принесу каву, — говорить сухо і йде. 

Я ж проводжаю її поглядом і сам не розумію, чому мені так подобається її діставати. 

Мої роздуми перериває друг, який сідає в крісло навпроти. Давид виглядає пом’ятим і сонним, наче тільки-но прокинувся. Він тріпає пальцями біляве волосся і нахиляється до мене через стіл, наче реально думає, що комусь є діло до нашої розмови. 

— Слухай, у мене проблема, — шепоче. 

— Це я вже зрозумів, — зітхаю. — Знову гроші? 

Давида я знаю як свої п’ять пальців. Він не поганий хлопець, але має одну згубну звичку — азартні ігри. Навіть не порахую, скільки разів я рятував його зад, але коли це було востаннє, я дав слово більше цього не робити. 

Він же не пацан з рогаткою. Допоки я прикриватиму його косяки, доти він буде стругати дурниці. 

— Це востаннє. Справді. 

— Ні, — сідаю рівніше і спостерігаю за тим, як Христина прямує до столика з моєю кавою. 

— Привіт, Давиде! — усміхається йому. 

— О, Христю! Привіт! — він також либиться, а мені кортить закотити очі від цієї мильної опери. 

— Щось замовиш? — Христина дивиться лише на Давида, наче мене не існує. 

Друг бере каву і сендвіч, а тоді я не витримую і прокашлююсь. 

— Ти з усіма така мила? — питаю холодно. — Може, Марку почати хвилюватися, щоб ніхто не вкрав його офіціантку? 

Христина завмирає. Навіть Давид більше не усміхається. На щастя, друг мовчить. Не стає на її захист. Не тому, що не хоче. Просто розуміє, що проти мене краще не йти. 

— Я зараз усе принесу, — каже Давиду і йде, а я знову дивлюсь їй вслід. 

— Гей, ти чого до неї причепився? — питає Давид. — Нормальна ж дівчина. 

— Видно, що ти в людях взагалі не розбираєшся, — фиркаю. — Тому й програєш постійно. 

Давид хмуриться, а я дістаю з кишені гаманець і кидаю на стіл декілька великих купюр. 

— Дякую, — Давид одразу ж їх забирає. 

— Це дійсно востаннє, — кажу серйозно. — Час уже дорослішати, Давиде. 

— Ага, — він киває, але я переконаний, що мої слова ніяк на нього не вплинуть.