Розділ 3.1

Я допомагаю мамі з прибиранням — бодай так компенсувати те, що проспала сніданок. Протираю стіл, мию посуд, складаю речі на свої місця. Усе це знайоме до дрібниць, заспокійливе. 

Після цього ми сідаємо за стіл утрьох — я, мама й Ваня. Тато сьогодні працює, тож обідаємо без нього. Мама ставить на стіл каструлю, Ваня тягнеться по хліб, і на мить усе виглядає так, як завжди..

— То що, — починає Ваня між іншим, дивлячись на мене поверх тарілки, — коли ти вже нас познайомиш зі своїм хлопцем?

Я ледь не давлюся.

— Рано ще, — відмахуюся. — Ми зовсім трохи зустрічаємося.

— Ага, — фиркає він. — Саме так і починається. А потім він розіб’є тобі серце, а я навіть не знатиму де цього хлопця шукати. 

— Ваню… — тягне мама, але він не зупиняється:

— Якщо він не хоче знайомитися з батьками — добре. Але з братом познайомитися зобов’язаний, — серйозно каже він. — Я маю розуміти, наскільки серйозні в нього плани. Багаті хлопчики часто просто граються бідними дівчатками.

Я закочую очі.

— Ти зараз говориш, як старий буркотун.

Але всередині мені тепло. Бо я знаю: він хвилюється. Завжди хвилювався.

— Добре, — зітхаю я. — Я поговорю з Марком. Можемо якось зустрітися в кафе. За обідом.

— Оце інша справа, — задоволено киває брат.

Він дякує за обід, швидко збирається й біжить на тренування. Мама ще прибирає, а я йду у свою кімнату готуватися до роботи.

Одягаю звичайні блакитні джинси, білу футболку. Волосся збираю у хвіст. Нічого зайвого. Зміна сьогодні до десятої вечора, вихідний, людей буде багато. Наряджатися немає сенсу — доведеться працювати без зупинок.

Я приїжджаю на роботу трохи раніше й одразу відчуваю знайоме тепло. Моє улюблене кафе невелике, затишне, але тут майже завжди людно. Усі знають, що саме тут найсмачніша кава в місті, і це не перебільшення. Її готує Рома, наш бариста, який і мене часто кавою пригощає й знає, яку я люблю. 

— Христю, тобі як завжди? — підморгує він, щойно бачить мене.

— Якщо “як завжди” — це карамельне лате, то так, — широко усміхаюсь. 

Я надягаю фартух і поринаю в роботу. Розношу замовлення, усміхаюся гостям, обмінююся кількома словами з постійними клієнтами. Поруч крутиться Софія, моя напарниця, ми встигаємо перекинутися жартами між столиками. Час у кафе летить швидко — так завжди, коли ти зайнятий і коли тобі добре там, де ти є.

Десь посеред шуму чашок і голосів мій телефон починає дзвонити. Я дістаю його з фартуха й бачу ім’я на екрані.

Марк.

— Софіє, підміниш мене на хвилинку? — прошу я.

— Звісно, йди, — киває вона.

Я виходжу в коридор, де трохи тихіше, притуляюся до стіни й приймаю дзвінок, ще не знаючи, що саме він скаже і чому в мене раптом з’являється дивне відчуття очікування.

— Привіт, — вітаюсь одразу та усміхаюсь. 

— Привіт, Христю, — голос Марка сонний і хриплий. Схоже, він тільки-но прокинувся. — Ти вже працюєш? 

— Так. А ти як? 

— Проспав усе на світі, — зітхає. — Чесно, навіть не пам'ятаю, як вчора додому дістався. Давно так багато не пив. Ти хоч не ображаєшся? Я мав відвезти тебе додому. 

— Перестань, — фиркаю. — Ти не зобов'язаний няньчитися зі мною. Я добре дісталася додому.  

— Сьогодні я все компенсую. Обіцяю, — запевняє мене. — О котрій ти закінчуєш? 

— О десятій, — швидко відповідаю. Насправді я зовсім не проти побачити Марка після роботи. 

— Я буду. Цілую, кошеня. 

— І я тебе. 

Закінчую дзвінок і відчуваю, як піднімається настрій. Впевнена, що Марк приїде сьогодні. Він відчуває провину, хоча я взагалі не ображаюся. Розумію, що це його друзі й він хоче побути з ними. 

Не бачу в цьому нічого поганого. 

А якщо я буду пиляти його і ревнувати до кожного стовпа, тоді навіщо нам ці стосунки?

З такими думками я й повертаюся до зали, але різко зупиняюся, коли бачу за столиком біля вікна знайому особу. Арсен власною персоною сидить на м'якому дивані та переглядає щось у телефоні. 

Чесно, трохи дивно бачити цього хлопця тут. У мене чомусь завжди було відчуття, що він зі свого клубу не виходить. 

— Христю, столик біля вікна на тобі. Я до вбиральні, — каже мені Софія і зникає в коридорі, а я важко зітхаю, беру меню і йду до Арсена, хоча останнє, чого хочу — це знову зустрічатися з ним поглядами.