Розділ 3

Я розумію, що тягнути не можна. Якщо я зараз залишуся — усе тільки ускладниться.

— Марку, — кажу тихо, майже буденно, змушуючи себе усміхнутися. — Я страшенно втомилася після зміни. Хочу додому. Викличу таксі.

Це майже правда. Не вся, але достатньо безпечна. Марк одразу хмуриться, опускає келих на стіл.

— Я відвезу тебе, — каже без роздумів.

Я хитаю головою.

— Ти випив. Я не хочу, щоб ти сідав за кермо. Краще таксі, а ти залишайся з друзями.

Він ще секунду вагається, а потім зітхає, ніби розуміє, що я не поступлюся.

— Добре. Тоді я сам викличу і проведу тебе до машини.

Це мені підходить. Саме так, як треба.

Я підводжуся, Марк теж. Прощаюся з усіма — з Тіною, з Олею, з Давидом і Стасом. Киваю, усміхаюся, кажу стандартні слова. Тільки не дивлюся в один бік.

Арсена я ніби не бачу. Навмисно. Мій погляд ковзає по столу, по келихах, по світлу над диванами — куди завгодно, тільки не на нього. Я відчуваю його присутність, як тиск між лопатками, але не дозволяю собі озирнутися.

Коли ми з Марком виходимо надвір, я вдихаю на повні груди.

Повітря холодне, саме те, що мені треба. Таке відчуття, наче з мене зняли щось важке. У стінах клубу на мене ніби поклали бетонну плиту — і я цього навіть одразу не усвідомила. Тут стає легше.

Можливо, справа не в самому клубі. Можливо, справа в його власнику.

У тому, хто з якоїсь причини вирішив, що я — зручна мішень. Подушка для биття. Хтось, на кого можна злити власну злість, не пояснюючи причин.

Я сідаю в таксі, Марк нахиляється, ще раз цілує мене в скроню, бажає добре відпочити. Я киваю, кажу, що напишу, коли доїду.

Машина рушає. Я дивлюся у вікно й дозволяю собі нарешті видихнути. Сьогодні я втекла. Але якщо наступного разу Арсен знову чіплятиметься — я не буду такою розгубленою.

Хоча… я дуже сподіваюся, що цього наступного разу не буде.

Я приїжджаю додому й обережно зачиняю за собою двері. У квартирі темно й спокійно, лише слабке світло з вікна на кухні ледь торкається підлоги. На годиннику — північ, але для нашого дому це вже глибока ніч.

Завтра в брата зранку тренування. Батько піде на роботу, поки ми всі ще будемо спати. Мама прокинеться трохи пізніше й одразу почне поратися по дому, ніби це її спосіб тримати світ у рівновазі.

Я роззуваюся, намагаючись не видати жодного звуку, і навшпиньках іду до своєї кімнати. Зачиняю двері і тільки тоді дозволяю собі видихнути.

Наче з плечей падає тягар усього цього дня.

Я сідаю на ліжко, притуляюся спиною до стіни й на мить заплющую очі. Мій день майже завжди виглядає однаково: до обіду — навчання, після — робота в кафе, увечері — Марк. Балансувати між усім цим важко, інколи до виснаження. Але я вже звикла.

Ми живемо не дуже багато. Просто. Скромно. Зате в нас є все, що справді важливо.

Батьки кохають одне одного. Вони разом уже двадцять п’ять років. Для мене вони завжди були прикладом ідеальної сім’ї, і я дуже хотіла б так само у майбутньому кохати і бути коханою. 

У мене є старший брат Ваня. Він завжди зайнятий спортом, тренуваннями, своїм світом, але якщо щось станеться — він стане за мене горою. Завжди. Я це знаю так само точно, як знаю власне ім’я.

У мене, по суті, немає ворогів. Ну… якщо не зважати на власника клубу, який чомусь не переносить мене на рівному місці.

Я криво усміхаюся цій думці й одразу ж її відганяю. Загалом у мене хороше життя. Спокійне. Правильне. Моє.

Я вкладаюся під ковдру, дивлюся в темну стелю й ловлю себе на тому, що вперше за вечір серце б’ється рівно. Я задоволена тим, що маю. І дуже хочу, щоб так було й надалі.

Прокидаюся від світла, що пробивається крізь штори. Спочатку навіть не розумію, що щось не так, просто мружуся й перевертаюся на інший бік. 

А потім різко сідаю в ліжку й дивлюся на годинник.

Десята.

— Що?.. — видихаю сама до себе.

Я не розумію, чому мама мене не розбудила. У суботу це майже правило: ми прибираємо разом, потім готуємо, говоримо про все й ні про що. Так було завжди. Але сьогодні щось пішло не так.

Я швидко одягаюся, заправляю ліжко на автоматі й виходжу з кімнати.

На кухні тепло. Мама стоїть біля плити, у фартусі, з волоссям, зібраним у простий пучок. Вона виглядає рівно так, як завжди: спокійна, зосереджена, трохи втомлена.

Мамі сорок п’ять. Вона висока, худорлява з великими блакитними очима. Її світле волосся зібране в пучок, а на носі окуляри. 

— Мам, — кажу з порога. — Чому ти мене не розбудила?

Вона обертається, дивиться на мене й одразу усміхається.

— Бо ти й так втомлюєшся, — просто відповідає. — Подумала, нехай сьогодні поспиш довше.

Я трохи розгублено кліпаю.

— Але ж субота…