Розділ 2.1

Його рука різко стискає мою. Він штовхає мене до стіни, і простір навколо ніби зменшується. Я відчуваю його близько — надто близько — і це так несподівано, що з грудей виривається майже крик. Він перекриває його долонею, притискаючи її до моїх губ.

Моє серце шалено калатає. Повітря стає мало. Я важко дихаю і не знаю, що робити.

Його обличчя поруч — настільки, що я відчуваю подих на своїй шкірі. Йому доводиться нахилитися, він значно вищий, і від цього тиск здається ще сильнішим. Його очі — просто навпроти моїх. Темні. Чужі.

Мене накриває паніка. Справжня. Гостра. Арсен ніколи раніше не дозволяв собі нічого подібного. А зараз він наче інший. Наче в ньому щось зламалося. Наче він дивиться на мене з ненавистю, яку я не заслужила і не розумію.

Я намагаюся вирватися, тремчу, вдихаю уривчасто, але він тримає надто міцно. 

Я втиснута в холодну стіну його тілом, не можу навіть вдихнути нормально. Рот перекритий, слова застрягають десь усередині, і я чую лише власне серцебиття — гучне та панічне.

Арсен говорить. Низько. Рівно. Ніби читає вирок:

— Я бачу тебе наскрізь. Поруч зі мною тобі не варто прикидатися. Я знаю, що ця вся правильність — лише маска. Якщо Марк сліпий і справді вірить, що ти хороша дівчинка, то, мабуть, саме мені доведеться розплющити йому очі.

Я дивлюся на нього й не розумію, що він верзе. Усе це звучить так, ніби він говорить не про мене, а про когось іншого, вигаданого у власній голові.

Його рука зникає з мого рота. Повітря вривається в легені різко, боляче.

— Ти божевільний, — видихаю, голос тремтить, але я все ж змушую себе дивитися йому в очі. — Тобі реально нічим зайнятися.

Я намагаюся піти. Лише крок — і я буду далі від нього, ближче до світла, до людей, до Марка. Але він знову штовхає мене до стіни.

Це вже не просто страх — це злість, змішана з панікою. Божевільна гра, яку він затіяв без мого дозволу. У голові тільки одне: повернутися до Марка. Розповісти все. Нехай він знає, хто його друг насправді.

Наче читаючи мої думки, Арсен накриває мою шию пальцями. Не стискає. Просто тримає. Але від цього шкірою біжить холод.

— Не варто бігти до свого хлопця жалітися, — каже він тихо. — Ми з Марком найкращі друзі ще зі школи. І якщо я захочу, зроблю так, що він на тебе навіть не гляне.

Його слова ріжуть сильніше, ніж дотик.

— Тому буде краще, — продовжує він, — якщо ти сама заберешся з його життя. І більше ніколи не повертатимешся.

Я дивлюся на нього розгублено. Серце калатає, руки тремтять, але всередині піднімається щось уперте.

— Чому? — питаю я тихо. — Чому ти так сильно мене ненавидиш?

Моє запитання, здається, таки вибиває його з колії.

Арсен на мить завмирає. Його рука зникає з моєї шиї, але він і далі нависає наді мною своїм масивним тілом, ніби ще не вирішив, відпускати мене остаточно чи ні.

— Я тебе не ненавиджу, — каже він нарешті. Голос уже не такий різкий. — З чого ти це взяла?

Я фиркаю, не стримуючись.

— Та ну? — кажу і навіть розводжу руками, показуючи на стіну за спиною, на власну шию, на нього. — Бо виглядає це саме так.

Він дивиться на мене кілька секунд, а потім робить крок назад. Нервово проводить рукою по волоссю, наче тільки тепер усвідомив, що щойно перейшов межу. Його погляд змінюється — не м’якшає, ні, але в ньому з’являється щось схоже на роздратування… на самого себе.

Я не збираюся чекати, поки він щось скаже. Не хочу слухати виправдання — якщо вони взагалі будуть. Я просто розвертаюся і швидко йду коридором до зали, не озираючись. Серце гупає так, що закладає вуха.

Сходи на другий поверх здаються довшими, ніж раніше. Руки тремтять. Єдине бажання, яке залишається — поїхати додому. Тут, у цьому клубі, я більше бути не хочу.

Компанія за столиком веселиться, сміється, випиває. Усе виглядає так, ніби нічого не сталося. Марк уже трохи п’яний — я це бачу одразу. Хоча приїхав сюди на авто. Мене це насторожує остаточно.

Коли сідаю поруч із ним, він одразу обіймає мене за плечі. Притягує до себе, ніби відчуває, що зі мною щось не так. І мені стає спокійніше. Трохи. Його знайомий запах, його тепло — усе це працює краще за будь-які слова.

Він цілує мене в скроню.

— Ти якась знервована, — каже тихо. — Усе гаразд?

Я відкриваю рота, щоб відповісти… І саме в цю мить у крісло навпроти сідає Арсен.

Я відчуваю його ще до того, як піднімаю очі. Напруга повертається миттєво. Він сидить спокійно, надто спокійно, дивиться прямо на мене — і в його погляді вже немає тієї люті з коридору. Є щось інше. Важке. Невисловлене.

Я стискаю телефон у руці сильніше й розумію: мені таки треба забиратися звідси.