Розділ 2

Христя

Я зупиняюся у вбиральні й на мить просто стою, дивлячись на своє відображення у дзеркалі.

Тут усе надто розкішне. Мармур, тепле світло, великі дзеркала, запах дорогого парфуму в повітрі. Навіть вбиральня в цьому клубі виглядає так, ніби з картинки. У місцях на кшталт цього я буваю надзвичайно рідко. І не можу сказати, що мені тут по-справжньому подобається.

Сьогодні я опинилася тут майже випадково.

Після зміни в кафе заїхав Марк. Усміхнений, трохи втомлений, але з тим своїм поглядом, від якого мені завжди стає спокійніше. Він запропонував відпочити разом із друзями. Сказав, що всі свої, що буде легко й невимушено. Я вагалася, але сьогодні п’ятниця. Завтра не потрібно йти на навчання. Я зможу хоча б виспатися. Тому й погодилася.

Я знову розглядаю себе в дзеркалі й мимоволі зітхаю. Джинси, проста біла блузка. Нічого зайвого. Нічого ефектного. Поруч із Тіною, з Олею, з усіма цими дівчатами в сукнях, які ідеально підкреслюють фігуру, я справді виглядаю сірою мишкою.

Мені трохи ніяково.

Але, з іншого боку, я не звикла привертати до себе увагу. Мені завжди було комфортніше залишатися в тіні. Можливо, це навіть на краще. Єдине “але” — тут є людина, чию увагу я все ж відчуваю.

Арсен.

Власник клубу. Найкращий друг Марка. І хлопець, чию присутність я чомусь відчуваю шкірою, навіть коли він мовчить.

Його погляд — холодний, уважний, ніби оцінювальний. І я не можу сказати, що він мені подобається. Не тому, що він зухвалий чи неприємний. Насправді я взагалі не знаю, який він. Але з першої нашої зустрічі він поводиться дивно. Ніби я — щось зайве. Ніби я не пара його другові.

І кожного разу, коли ми бачимося, я ловлю на собі цей погляд. І що найдивніше — я не відвертаю очей. Навпаки. У мені прокидається впертість. Бажання довести. Не йому навіть — собі. Що я варта бути тут. Що я варта бути поруч із Марком. І те, що я не з того самого соціального кола, не з тієї самої “верхівки”, — це не проблема. Це просто факт.

Я вмиваю руки, роблю глибокий вдих і вирівнюю плечі. Коли виходжу з вбиральні, світ клубу знову накриває мене хвилею світла й звуку. Я зачиняю двері вбиральні й одразу завмираю.

Арсен стоїть просто навпроти, притулившись спиною до стіни, так, ніби це не я щойно вийшла, а він тут стояв завжди. Руки сховані в кишені темних джинсів, чорна футболка щільно облягає тіло й безсоромно підкреслює те, що заперечувати безглуздо.

Він красивий. Так, красивий, і я це визнаю, навіть якщо мені цього не хочеться.

Порівняно з Марком він значно вищий. Значно міцніший. У ньому більше сили, більше різкості, більше м'язів. Арсен виглядає так, ніби займає простір автоматично, навіть не намагаючись. І це трохи лякає.

Але я моментально ловлю себе на думці, що знову порівнюю їх.

Марк — інший. Він високий, худорлявий, з тією правильною, майже модельною зовнішністю. Підтягнутий, жилястий, без надлишкових м’язів. У ньому немає цієї грубої фізичної сили, яка зараз стоїть переді мною. І водночас у Марка є щось таке, що не вимірюється сантиметрами чи рельєфом.

Я злюся на себе за ці думки. За те, що взагалі дозволяю їм з’являтися.

Марк — це Марк, а Арсен — це Арсен. Я не маю думати про другого взагалі.

Ми дивимося одне на одного ще кілька секунд. Музика з залу глухо пробивається крізь стіни, але тут, у коридорі, надто тихо. Надто тісно. Надто напружено.

Я не знаю, що робити. Тікати — виглядатиме дивно. Залишитися — означає визнати, що він справді чекав саме на мене.

А це й так зрозуміло.

Арсен не усміхається. Не рухається. Просто дивиться — уважно, холодно, так, ніби я чергове завдання, яке він нарешті вирішив розв’язати.

Я стискаю пальці, змушую себе вирівняти спину. Якщо він думає, що я злякаюся і втечу — він помиляється.

Я піднімаю голову гордо, хоч усередині все стискається, і прямо питаю:

— Що ти тут робиш?

Арсен криво усміхається. Відлипнувши від стіни, він робить крок до мене. Руки й досі в кишенях, але дистанції майже не залишається. Занадто близько. Мені мимоволі хочеться відступити, та я цього не роблю — не хочу показувати, що мені страшно.

Його погляд лякає. Упертий, важкий, такий, ніби він намагається розгледіти мене до найменших дрібниць. Я знову не розумію, чого він від мене хоче.

— Взагалі-то, це мій клуб, — каже спокійно. Надто спокійно. — І я можу бути тут де завгодно.

— Мені треба повертатися до Марка, — відповідаю, намагаючись звучати рівно.

Я роблю рух, щоб відійти, але в цю ж мить усе змінюється.