Розділ 1.1

Вечір тягнеться далі — повільно, густо, з алкоголем і сміхом. Розмови перетікають одна в одну, хтось замовляє ще пляшку, хтось іде танцювати. У якийсь момент я ловлю себе на тому, що перестаю зважати на дівчину навпроти.

Вона й досі під надійним крилом Марка. Він нахиляється до неї, щось пояснює, інколи торкається її руки — ненав’язливо, обережно. Так, ніби боїться злякати.

Щоб не псувати вечір і не лізти туди, де я не маю наміру сваритися з другом, я свідомо перемикаюся. А перемикатися тут є на що.

Навколо достатньо привабливих дівчат. Тих, хто дивиться відкрито, без сорому, без ілюзій. Тих, хто не грає у “я не така”. Вони знають правила, і їм вони підходять.

Коли до мене наближається дівчина, яку я смутно пам’ятаю — здається, ми вже десь перетинались, навіть не намагаюся пригадати її ім’я. Вона вітається, усміхається надто знайомо.

Я плескаю себе по коліну — жест простий і зрозумілий.

Вона одразу вмощується. Моя рука лягає їй на стегно, повільно ковзає вгору. Вона майже муркоче від задоволення, тягнеться до мене, торкається плечей, притискається так близько, що її декольте опиняється практично в мене під носом.

Ось це — чесно. Без масок. Без гри в святу.

Вона така, яка є, і не вдає, що хоче чогось більшого. Саме тому вона згодиться на одну ніч. А вже зранку я дам їй грошей на таксі, скажу, що все було класно, і що далі нам не по дорозі.

Звичайна схема. Перевірена роками. Останнє, чого я хочу — це стосунків. Особливо таких, як у Марка.

Він явно закоханий. Занадто. Так, що не бачить далі власного носа. І ця Христя… Вона однозначно розіб’є йому серце, щойно покаже свою справжню, гнилу натуру. Питання лише часу.

Я відкидаюся на спинку дивана, ковтаю віскі й кидаю короткий погляд у бік столика навпроти. Вона сміється з чогось, що сказав Марк. Тихо. Щиро. І знову так, що це чомусь дратує.

Я криво усміхаюся сам до себе. Нічого. Я буду тим, хто скаже йому, що попереджав, коли вона розіб'є йому серце.

Завжди знаходиться хтось, хто бачить речі такими, якими вони є насправді. І цього разу це буду я.

Не минає й десяти хвилин, як біля столика з’являється адміністратор. Нахиляється до мене, говорить тихо, але я одразу розумію — дрібницею це не назвеш.

— Арсене, можна на хвилину? Там ситуація… без тебе не вирішується.

Я зітхаю, обережно знімаю з себе дівчину й підводжуся. Кидаю коротке “зараз буду” компанії — і вже збираюся піти, як раптом ловлю поглядом дрібну деталь, яка чомусь впирається в очі.

Христина п’є сік. Не коктейль, не вино, навіть не шампанське. Сік.

Я фиркаю собі під ніс. Навіть тут — ідеальна. Навіть тут — правильна. Наче навмисне підкреслює, що вона “не така, як усі”.

Не затримуючись, іду на перший поверх. Клієнт виявляється саме таким, як я й очікував: п’яний, червоний, з претензіями й бажанням поговорити “з директором”. Ледь тримається на ногах, голосно жестикулює, намагається щось довести.

Я не витрачаю на нього більше хвилини.

— Охорона, — кидаю спокійно. — Проведіть його до виходу. І більше в цей клуб його не пускати.

Питань немає. Його виводять, він ще щось бурмоче, але мене це вже не цікавить. Я розвертаюся, збираючись повернутися до друзів, коли помічаю рух біля сходів.

Христина.

Вона спускається на перший поверх, озирається навколо з цікавістю, ніби потрапила в інший світ. Не злякано — радше уважно. А потім впевнено прямує в коридор, де розташовані вбиральні.

Я зупиняюся. І замість того, щоб піти назад, роблю крок за нею. Користуючись нагодою, іду слідом, тримаючись на відстані. Вона не озирається, не помічає мене. Зникає за дверима жіночої вбиральні.

Я зупиняюся в коридорі й… залишаюся чекати. Сам не розумію, навіщо.

Ця Христина однозначно пожаліється Маркові. Він влаштує мені черговий виніс мозку, якщо я скажу зайве. Я це знаю. Чітко й ясно. Але всередині щось вперто тисне: бажання поставити її на місце. Збити цю ідеальність. 

Я стою, притулившись плечем до стіни, слухаю гул клубу за спиною і чекаю, поки двері відчиняться.