Розділ 1

Арсен

Я сиджу в своєму кабінеті, закинувши ноги на стіл, і ліниво дивлюся на екран монітора. Камери показують усе, що відбувається в клубі: світло ріже темряву, баси глухо б’ють у груди навіть тут, за товстими стінами, люди танцюють, сміються, піднімають келихи. Вони задоволені. І це головне.

Коли батько подарував мені цей клуб після університету, я був на сьомому небі. Не тому, що це просто дорогий подарунок, ні. Це було моє. Те, чим я насправді хотів займатись. Тут усе працює, як годинник: персонал, охорона, бар, VIP. Клуб процвітає. Батько задоволений. А отже, проблем у мене, можна сказати, немає.

Я відпиваю віскі й переводжу погляд на інший екран.

У дверях з’являється знайома компанія. Мої люди. Веселі, гучні, впевнені у собі. Вони заходять так, ніби це місце належить їм — і частково так воно і є. Я широко усміхаюсь сам до себе. Цих людей я люблю. По-справжньому. Деяких — більше, ніж варто.

Погляд автоматично зупиняється на Маркові. Ми знайомі зі школи. Пройшли багато. Я знаю його краще, ніж більшість тут присутніх знають самих себе. І саме тому мене дивує, що поруч із ним вона.

Я напружуюся, навіть не одразу розуміючи, чому.

Дівчина йде трохи позаду, тримаючись скромно, ніби боїться зайвого руху. Вона виглядає правильною. Занадто правильною. Без виклику, без показної сексуальності, без гри на публіку. Сіра мишка. Саме так.

Мене дратує цей образ. Не тому, що вона не гарна, ні. Якраз навпаки. Вона з тих, кого важко не помітити з першого погляду, але щось у цій стриманості чіпляє. І саме це мені не подобається.

Я знаю таких. Вони всі однакові. Просто хтось грає в простоту краще за інших. Маска — ось і все. За нею завжди одне й те саме: інтерес, вигода, товстий гаманець. І неважливо, що Марк зараз дивиться на неї, ніби вона — центр його світу.

Я відкидаюсь глибше в крісло й криво усміхаюся.

Мій погляд і досі прикутий до неї. Звичайні джинси, біла блузка, довге світле волосся зібране в недбалий хвіст. Таке враження, що Марк просто висмикнув її з роботи й навіть не дав часу перевести подих, не те що привести себе до ладу.

Поруч із Тіною й Олею, які вирядилися так, ніби сьогодні модний показ, вона губиться. Тіна — з відвертим вирізом і впевненістю людини, що знає собі ціну. Оля — яскрава, гучна, у занадто короткій сукні, як на мене.. А ця… тиха. Непомітна.

Але чомусь вже хвилин п’ять мій погляд уперто повертається до неї.

Коли я це усвідомлюю, мене перекошує від роздратування. Я злюся на себе. На ситуацію. На те, що дозволяю якійсь дівчині збивати мене з пантелику, навіть не сказавши й слова.

Я різко відсовую крісло, ставлю келих на стіл і підводжуся.

Досить.

Виходжу з кабінету й спускаюся в зал. Музика накриває хвилею, світло миготить, люди навіть не звертають на мене уваги. І правильно. Тут я звик бути тінню, а не зіркою.

А от друзі помічають мене майже одразу.

— О, господар! — Давид усміхається першим, плескає когось по плечу.

— Великий бос, — Стас киває, як завжди стримано.

Я відповідаю короткими кивками, а мій погляд, однак, знову зрадницьки ковзає вбік.

Вона стоїть поруч із Марком. Трохи ближче, ніж треба. Він нахиляється до неї, щось говорить, і вона ледь усміхається. Не кокетливо. Просто щиро.

Це чомусь б’є по нервах сильніше, ніж будь-який флірт.

— Пішли, — кажу я, не підвищуючи голосу. — Тут шумно.

Я сам веду їх сходами на другий поверх. Туди, де шкіряні дивани, приглушене світло й інший рівень повітря — спокійніший, дорожчий. Мій простір.

Вони розсідаються. Тіна одразу тягнеться до бармена, Оля щось активно розповідає Давиду, Стас мовчки сідає поруч із нею. Марк сідає навпроти мене.

І знову — вона.

Сідає поруч із ним, обережно, ніби не впевнена, чи має право займати це місце. Кладе руки на коліна. Озирається навколо з цікавістю, без захвату, без удаваного захоплення.

Я ловлю себе на думці, що вона виглядає тут неправильно. І водночас — дивно доречно.

— Арсене, — Марк нарешті звертається до мене, — ти круто тут усе облаштував. Молодець. 

— Дякую, — усміхаюсь. — А тобі тут подобається, Христю?

Я дивлюся прямо на неї вперше не через камери, не здалеку. Вона ледь помітно знизує плечима, і наші погляди зустрічаються. 

Я бачу, що їй ніяково, або ж вона просто не вміє триматися переді мною, бо я наскрізь її бачу. 

— Тут гарно, — відповідає тихо. — Але дуже гамірно. Не люблю такі місця. 

Ну звісно. 

— А які місця ти любиш? Музеї, бібліотеки чи, може, театр? 

— Арсе! — голос Марка невдоволений. Він обіймає Христину за плечі, ніби хоче захистити від мене, а мене це ще більше дратує. 

— Що поганого в музеї чи театрі? — питає дівчина і погляду не відводить. 

— Ой, досить! — втручається Оля і бере в руку склянку зі своїм коктейлем. — Арсе, ну ти як завжди! Дай дівчинці спокій!