розділ 57

Хат-сияр

Ось чого володар від себе не очікував, так це того, що одного разу візьме і добровільно попреться до ельфійського Лісу. Відкрито попреться. І буде довго чекати на межі між ним і лісом звичайним. Аж поки не прийдуть вартові і не спитають, що йому треба.

Вислухавши дивну (володар і сам розумів наскільки дивну) розповідь про онука, котрий повіз до ельфів ниткарку, вартові веліли ще почекати і відправили кудись гонця. А самі залишилися. Вартувати. Бо не довіряли крилатим ні на крихту.

Довелося Хат-сияру чекати, постійно гримаючи на супроводження, котре намагалося чогось невідомо від кого вимагати.

І що, дочекався він хлопця?

Не дочекався.

Замість хлопця з’явився якийсь старезний ельф. Те, що старезний, відчувалося, хоча на вигляд він був досить молодий. Навкруги цього ельфа зміями звивалася сила, в порівнянні з котрою навіть буревії хлопця були чимось не надто значним і помітним. Супровід нарешті дружно заткнувся і став намагатися не привертати до себе уваги. А ельф просто стояв і дивився. Досить довго. А потім заговорив.

— Він не бажає тебе бачити. Нікого з вас не бажає бачити.

І ні привітань, ні знайомства, нічого. Наче Хат-сияр повинен був знати, хто цей ельф. Бо сам ельф чудово знав, хто такий Хат-сияр.

— Хто ви? — замість володаря спитав Іхтинха, котрому чого-чого, а сміливості вистачало. А також розуму.

— Можеш називати мене старійшина Лек, юний орк. Впевнений, твоя прабабка розповідала тобі казки про мене.

І посміхнувся.

Іхтинха витріщився так, що стало зрозуміло, дійсно розповідала.

— Той, котрий зупинив річку, котра ледь Золоту Долину не змила після страшних злив? — спитав з таким трепетним очікуванням, котрого від Іхтинха навряд хтось очікував.

— Той самий, — знову посміхнувся ельф. — І Зелену Гряду теж я виростив, через що ваші юники вже кілька століть не займаються крадіжками в прикордонні. Бо поки її перелізеш, нічого вже не захочеться. Чудовий план насправді був, хоча починався з дурнуватого жарту.

— О, — видихнув Іхтинха.

Ельф кивнув і подивився на володаря.

— Я старійшина. Той хто розмовляє з Лісом. Я був молодий і наївний ще тоді, коли ви лише почали вбивати майстрів. Але навіть тоді я хитрощами і силою вбив трьох стихійників на крилах і налякав іще з десяток. Так що, якщо ти маєш наміри висувати якісь претензії до мого правнука, краще про це забудь. Бо тут я можу втрутитися. Я не міг втручатися, коли моя дочка обрала в чоловіки останнього справжнього майстра, бо це був її вибір. Не міг, коли онучка, піддавшись вашій дурнуватій магії вирішила, що зможе підняти до свого рівня твого сина. Не мав права. Вона вже була занадто доросла і не просила допомоги. Навіть тоді, коли ви надумали вбити правнука, не міг, бо він теж обрав спробу щось переінакшити. Але зараз можу. — Ельф посміхнувся широко і мрійливо, аж Ліс на декілька секунд затих, до дзвінкої тиші, котра тут же почала давити на вуха і голову. І це була сила майже рівна божественній.

— Він попросив? — спитав Іхтинха, котрого чомусь ця тиша не пробрала до самих кісток.

— Орки, — похитав головою ельф. — Знаєш, чому не дивлячись на постійні крадіжки, спроби щось завоювати, викрадення дівчат за всі століття нічого надто поганого з орчанськими степами так і не сталося?

Іхтинха смикнув плечима.

— Бо ви земля і камінь. Ви не надто сильні десь, але там, де оркам місце тільки дурень спробує всіх вас повбивати. Все стоїть на землі. Навіть мій Ліс росте на землі, правда на тій, де ваша магія майже не працює. Та й на інших землях слабшає, інакше ви б були тою ще напастю. Так що, хлопчик, дам тобі пораду. Якщо ти справді хочеш безпеки для сім’ї, відвези її в степ. Хоча б найменших. Бо знаючи народ твого батька… викрадати дітей, намагаючись вкрасти силу і таланти, вони ніколи не гребували. І зараз про це точно знову згадали. А ти занадто помітний.

Іхтинха вдячно поклонився.

— А ти… — ельф подивився на Хат-сияра. — Їдь додому. Не чіпай хлопця. Якщо не хочеш, щоб в кожній твоїй долині виріс чудовий ліс.

— Я хочу просто поговорити, — сказав володар.

— І що ж ти таке йому скажеш? Схоже ти так і не зрозумів. Не дивлячись на те, що він крилатий, та ще й на крилах, він більше нічим не прив’язаний до твоїх гір. Був, поки в нього там була сім’я. Зараз його сім’ї там нема. Зараз навіть його долина окремо від гір. З твоїх гір в неї потрапити можливо, лише якщо справді потрібно. Але так же туди можна потрапити звідки завгодно, навіть з островів у Холодному морі. Його сім’я, це дружина, це мої інші онуки і правнуки, навіть я якоюсь частиною, хоча я для нього завжди був саме вчителем. Нажаль. І він попросив у всіх нас допомоги. Нехай не для себе, нехай для дружини. Але тепер ми можемо втрутитись. Так що, краще його не чіпайте.

— Але…

— Ваша богиня не спить. Вона знає відповіді на всі твої запитання. Питай в неї. Хоча… ні, не питай, не відповість. Сам думай. Насправді, ти знаєш усі ці відповіді. І ті, хто не зовсім здурів, знають. Ось цей орк знає. А те, що ви хочете якісь інші пояснення, нічого не змінить. Інших відповідей не буде. Десь багато тисячоліть тому ми з цим змирилися, прийняли свою природу. Ось і ви змиритесь, якщо буде кому.

Ельф насмішливо посміхнувся, кивнув Іхтинха, розвернувся і миттєво розтанув в Лісі. Мов був примарою.

— І що? — спитав старійшина Воронів, котрого Хат-сияр взяв в цю подорож, бо інакше всі інші б не відчепилися. Потрібно було хоч якогось старійшину взяти. А в цього після того, як від його палацу залишилися лише руїни, трішки розуму в голові завелося і обережності. — Так це залишимо?

— Хочеш воювати з ельфами? — спитав Хат-сияр. — Вперед. Але від мене подібної дурні не дочекаєтесь.

— Старійшині Леку сімсот років, — сказав Іхтинха. — А можливо і дев’ятсот. Поняття юності у ельфів дивне, може й на триста років затягнутися.

— І що? — витріщився на нього Ворон.