розділ 56

Йоріт

На руці був іще один браслет, в колекцію до тих, котрі насправді артефакти. Цей, мабуть, теж був артефактом. Якось не вірилось, що крилаті майстри колись робили просто браслети. Та й відчуття від нього було незвичне. Колюче трошки, трошки прохолодне, а взагалі, радісне, як той дурнуватий льодяник на паличці, котрий на півника трішки схожий. Іще цей браслет хотілося гладити, як кошеня. І у Айнате був такий же — мідна на вигляд, досить тонка смужка металу, з котрої виринали дрібні зелені камінчики і виблискували, як піщинки на сонці. Як ті камінчики насправді кріпилися, було незрозуміло. Можливо їх дійсно залили розплавленим металом, скрутили все це діло в браслет і змусили миттєво застигнути. Йоріт навіть здавалося, що зробили все це за допомогою вітру. Ну, хіба що плавили з допомогою вогню і магії.

Йоріт про те не питала. Коли чоловік надівав цей браслет їй на руку, вона радісно посміхалася, бо саме це було завершення, признання, ще багато чого. І слова не мали ні найменшого значення, вона і так все знала, відчувала. Насправді, чого варті найгарніші слова сказані лише тому, що так потрібно для ритуалу? А тут буревій в очах дихають теплом. Їм назустріч тягнеться вогник, сплітаючись в метелика. Руки міцно обіймають і притискають до себе. Дихання обпалює скроню. І навіть те, що поруч тиняються найманці, не має ні найменшого значення в ту мить. Наче весь світ тільки для них, а все інше просто тіні, десь там, в іншому світі.

Браслет Йоріт дуже подобався.

Пейзаж далеко внизу — теж. Можливо тому, що вони наближалися до ельфійського Лісу, а кожного ельфа туди тягне, будь він хоч тільки на половину, чи взагалі на одну восьму тим ельфом. Он Лютик йорзає від нетерплячки, хоча намагається стримуватися. І посміхається дивно, коли забуває тримати спокій на обличчі. Десь далеко звідси, з іншого боку до Лісу наближається Грентхаль і мабуть дуже цьому радіє. А може не радіє, може йому хочеться далі мандрувати. Але з іншого боку хочеться на власні очі подивитися, чим закінчиться історія зі спасінням однієї дівчини, так що він їде. І Мірх з ним їде. І занадто розумний орк Вирш.

А вони ось летять. Вони, це вона, Айнате і найманці, включно з Кавфжиком, котрий сидів собі в своєму рудому вигляді і ніжно притискав до грудей загадковий пакунок, котрий два дні тому впав йому на голову. Мабуть з порталу випав. Добряк через це тепер називав темного послом. А той фиркав і обзивався, але сказати що в пакунку не захотів.

Йоріт за три дні, котрі вони витратили мандруючи то по землі, то по небу, сама собі дивувалася. Своєму спокою дивувалася. Вона ж таки опиниться в ельфійському Лісі. Отримає якогось вчителя, чи вчителів. Комусь точно не сподобається. Та й взагалі — там же купа ельфів, не людей. А вона спокійна-спокійна. Іще там прадід Айнате. Але і це її чомусь не хвилює. Ну, подумаєш, десь в Лісі сидить собі старезний ельф, вчить цілителів, на правнука ображений. Браслет якось цікавіший. Та й взагалі хочеться всіх порозганяти і залишитися з Айнате наодинці. А то тут браслети, розповіді про шлюбні ритуали, а навкруги постійно тиняються якісь сторонні, відчути себе заміжньою жінкою заважають.

Йоріт не втрималася і хихикнула.

Кавфжик чомусь фиркнув.

А світлі поля і луги внизу замінилися на темний ліс. Іще не ельфійський, але саме той, що з ним межує.

З долини вони не вилетіли. З долини вони вийшли. Бо Айнате хотів подивитися на шлях Варади. І всі інші теж. Навіть Йоріт, хоча їй на тому шляху було незатишно. Вона бачила крізь жовтуватий туман, в котрому вони опинилися, як тільки ступили за межі долини. В тому тумані щось ворушилося. Іноді недобре шкірилося. Іноді вирячалося голодними очима. І дівчина підозрювала, що воно зжере всіх тих, хто спробує потрапити в долину силою. Можливо навіть за обман зробить щось нехороше. Такий собі захист. Але їй все одно було незатишно.

І тим, кого потягне в долину, як зараз її тягне до ельфійського Лісу, теж в тому тумані буде незатишно. Це буде для них своєрідним іспитом. Бо якщо дуже треба, якісь там тіні не зупинять. А якщо не дуже, то й маленький камінчик може стати непереборною перешкодою на шляху.

— Сова мудра богиня, — з подивом сказала Йоріт.

Тихо-тихо сказала. Але на неї з інтересом подивилися всі присутні.

І Йоріт хмикнула. Дуже їй хотілося розсміятися. Ось тобі й чистокровні люди.

Ліс внизу поступово світлішав, а хвилювання, котре очікувала Йоріт так і не з’явилося. Зате розквітла допитливість, в котру, здається, браслет підмішував веселості. Вітер грайливо смикав за волосся і одяг. У крилатих купа проблем, так що їм точно не до дурнуватих ритуалів. Так що все чудово.

І чого тих ельфів боятися?

Айнате

Якби Йоріт змогла почути його думки, вона дуже б здивувалася. Бо на відміну від неї, Айнате ельфів не те щоб боявся, але відчував щось таке, через що хотілося летіти якомога повільніше. Дівчину взагалі хотілося сховати і нікому не показувати. А на тих, хто насмілиться наблизитися, гарчати, вишкіривши зуби. Мабуть дракону не спалося.

Проаналізувавши ці відчуття і нагадавши собі про лист, прадіда, котрий і так ображений, Айнате змусив себе прискоритись. Саме себе. Бо вітер за спиною і навкруги, то крила. А крилами махає птах, а не навпаки.

І Йоріт ніхто не стане відбирати. Це ж ельфи, не крилаті. Та й спробуй її відібрати, якщо вона сама не захоче.

І Ліс поверненню зрадіє.

І прадід, можливо, теж, хоча навряд те покаже.

Так що…

Ельфійський Ліс Айнате почув відразу, як перелетів невидиму межу. Ось дерева і кущі внизу були мовчазні, хоч і величні. А тут «раз!» і тисячі голосів ледь чутно щось шепочуть. Потрібно дуже постаратися, щоб в тому шепоті щось насправді почути, бо не з тобою говорять. А іще назустріч несеться зацікавленність. І впізнання. І дивнувата така радість, розділена на багато радостей і кожна зі своїми домішками.