розділ 55

Йоріт

Після зникнення Варади вони знову не пішли шукати найманців.

Айнате озирнувся, хмикнув, а потім схопив Йоріт за руку і кудись повів. Йшли вони не довго, спустились у неглибокий яр і опинилися коло струмка, обабіч котрого росли пухнасті жовті квіти. Наче маленькі сонечка. Сотні і сотні сонечок.

— Моя мама їх курчатками називала, — посміхнувся Айнате. — Їх колись випадково створили зі звичайних кульбаб. Насіння залетіло прямо в магічний потік, а потім попало в струмок, проросло і ось.

Він махнув рукою і знову посміхнувся.

Йоріт провела пальцем по квітці. Вона виявилося досить жорсткою і трохи кололася. А пахла, як звичайна кульбаба.

— Насіння в цих квітів нема. Їх можна тільки коренем пересадити, та й то, лише туди, де багато магії. У ельфів в Лісі такі ростуть.

— Гарно, — видихнула Йоріт. Провела рукою по квітах і теж посміхнулася.

— Йоріт, я знаю одну ельфійську таємницю, котру навіть небагато ельфів знають, — серйозно сказав чоловік, роззирнувся, сів на камінь і всадовив собі на коліна дівчину, обійнявши так, наче вона втікати збиралася. Або могла зібратися, вислухавши його.

— Таємницю? — перепитала вона, теж обійнявши.

— Таємницю. Впевнений, колись ця таємниця і крилатих стосувалася. У крилатих теж в шлюбних ритуалах є фраза: розділити зі мною життя. Можливо навіть зараз є сім’ї де воно спрацьовує, правда не серед високих родів. Я не цікавився.

Йоріт дивилася на нього з цікавістю.

— Я пояснюю, щоб ти не сприйняла несерйозно. І воно може не спрацювати. І…

— Айнате!

Вона навіть смикнулась, щоб встати, а то морочить голову, а чого хоче, не зрозуміло. Знову якась магія?

— Мій дід зумів розділити життя з бабусею. Тому його Ліс прийняв. Батько з мамою — ні. Що не завадило моєму народженню.

— І що?

— Не знаю. Але, якщо не спитаю, це буде відчуватися як обман, — кивнув він, скоріше собі, ніж їй. — Йоріт, ти хочеш розділити зі мною життя?

— Ритуал провести? — зацікавилася вона. Який? Шлюбний? — Ті танці…

— Танці окремо, хоча то ритуал був. Зв’язуючий, чи щось таке. Магію скоріше зв’язуючий, чим її носіїв. Можливо саме тому ти змогла полетіти.

Йоріт нахмурилась. Вона дійсно змогла. І відчувала за спиною крила. Але зараз вони пропали.

— Я тобі не казала.

— Я ж бачив, — навіть здивувався він.

Дівчина хитнула головою. Зараз вона ні в чому не була впевнена. Коли саме ті крила з’явилися? Наскільки сповна розуму в той момент був один четверть-ельф? Та й чи важливо це?

— Значить більше не з’являться? — спитала.

— Не знаю, — смикнув плечами він. — Ти мене збиваєш, дивна дівчина. Йоріт, розділити життя. Не факт, що вийде, бо не завжди виходить, але…

— Чекай! — зрозуміла вона і вперлася долонями йому в груди, відкинувшись назад і заглянувши в обличчя. — Ти мені заміж пропонуєш? І попереджаєш, що це може привести до цього розділення життя, котре нас дуже сильно зв’яже? Правильно?

Він посміхнувся і кивнув. А потім мотнув головою.

— Ну, по задумці Тальми ти вже заміжня. Але якщо захочеш триматися подалі від усіх проблем, котрих у мене буде купа, судячи зі слів однієї сови, то краще втікати прямо зараз. А то потім може стати занадто пізно. Переривається те ельфійське поєднання нечасто.

Йорфт фиркнула, хмикнула, а потім ткнулася головою йому в плече і пробурмотіла:

— Дурень! Не хочу я нікуди втікати. Куди я взагалі від тебе подінуся? Я так боялася, що ти впадеш…

І розплакалась, сама не розуміючи чому.

Він притис до себе і став погойдувати, як маленьку дитину. Гладити по голові. Поцілував в скроню. І до сліз Йоріт став примішуватись нервовий сміх. І чомусь володар з його претензіями згадався. Цікаво, він уже прийшов до тями? А жити вони де будуть? В цій долині? А навкруги будуть тинятися крилаті і постійно чогось хотіти.

— Розділю я з тобою життя, розділю, — сказала і хихикнула.

За що отримала поцілунок, чуттєвий і солонуватий через сльози.

— Так що означає це розділення життя? — спитала Йоріт, коли вони вже вибралися з того яру і пішли таки шукати найманців.

Світ навкруги був радісний-радісний. Чи то вона була така радісна. Хотілося обняти себе за плечі і трішки покрутитися, покричати, а потім міцно-міцно обійняти Айнате. І нехай летить.

— Ти ж сказав, що це таємниця.

— Не те, щоб таємниця. Ельфи знають, що то не пусті слова. Але в більшості не знають, чому може не вийти і шлюб буде не повний.

— Хм?

— Треба знати, що береш і давати, що є. Якось так. І якщо з «береш» не так складно, то признати, що ти не такий вже дорогоцінний скарб…

І Йоріт розсміялася. О, так, Айнате той іще скарб насправді. І рятував через власну помсту. І її викрадали через нього. І ледь не збожеволів. Але він те про себе знає. І саме тому сказав про обман і можливість не погодитися.

— Беру, що є, — сказала відсміявшись. — Бери, що маю. І буде в тебе дивачка-ниткарка, котра бачить щось незрозуміле і не може про те промовчати. Не може ж, правда?

— Не впевнений. Але підозрюю, що те складно, — Айнате задумався, а потім видав дивний звук.

— А?

— Уявив, як будуть ельфи на ті одкровення реагувати.

Йоріт теж уявила і знову розсміялась.

— Якийсь занадто хороший у вас настрій, — з підозрою заговорили голосом Кавфжика кущі, повз котрі вони йшли. А потім він сам виглянув. — Схоже, комусь дуже не пощастило. І магія якось дивно колихнулася. Ви там випадково геть усіх не повбивали?

— Ні, — замотала головою Йоріт. — Вони там просто сплять, можна сказати.

Кавфжик здивовано на неї вилупився і випав з кущів.

— Сплять? — перепитав, не встаючи на ноги. Мабуть боявся, що знову падати доведеться через ті новини.

— Непритомні, — поправив Айнате серйозно.

— Всі? — уточнив темний.

— Поняття не маю. Але на вулиці гарно валяються, а в будинки ми не заглядали.