розділ 54

Йоріт

Вид був, наче після епідемії. Тієї, чи міфічної, чи історичної. Коли цілі міста вимирали, люди падали прямо на вулицях і тільки птахи цвірінькали.

Коли Йоріт почула вітер, вона здивувалася. І навіть не відразу зрозуміла, що це не вітер Айнате. А потім зрозуміла, що то взагалі не вітер.

— Їм потрібен знак, символ, — прошелестів цей вітер. — А ниткаркам вони занадто вірять.

Володар хотів від онука чогось дивного, а пропонував іще дивніше, якщо вона правильно розуміла. Бо пропонував він владу. Там, де не треба. Та і як він уявляв ту владу? Йоріт була не настільки наївною, щоб думати, що варто надіти на голову корону і всі підкоряться. О ні, там і союзники потрібні, і військо, і іще багато чого. А навіщо воно Айнате? Йому й в найкращому випадку ці гори не потрібні. А якщо ще й доведеться постійно за них воювати з тими, хто в них живе… він точно всіх повбиває. А йому цього не хочеться насправді.

— Скажи їм і я здійсню його бажання, — знову прошелестів вітер.

Йоріт не відразу згадала, що за бажання. Але потім…

Ось чого цей «дідусь» насправді від Айнате хоче? Та онук йому й дарма не потрібен. Він сподівається, що якщо натягнути на того онука титул «спадкоємець» він візьме і як почне таємницями ділитися. І тоді володар теж зможе літати. Майстрів отримає. Та й іще багато чого. А поки діло дійде до спадку… та мало що може по дорозі трапитися? Так що насправді йому потрібна тільки сила.

І Айнате хотів, щоб до них всіх повернулась ця клята сила. З умовами, правда, але так їм і треба.

— Добре, — прошепотіла Йоріт, а потім зробила крок вперед і заговорила голосно, якимось дивом, не кричачи, перекрикуючи вітер.

І ось тепер вони йшли по місту. Милувалися заростями, котрі продовжували рости, і крилатими, котрі валялися, де впали. Володар там за спиною теж валявся. І Іхтинха валявся. І, мабуть, взагалі всі жителі гір десь валялися, чекали, поки їх тіла звикнуть до такої жаданої сили.

— Довго воно ще рости буде? — спитала Йоріт. Чому вони відразу не полетіли, вона не питала. Підозрювала, що Айнате просто хочеться помилуватися на те, у що перетворилося місто, де йому колись було недобре.

— Навряд довго. Ти не надто сильна ельфійка. І ще й магії крилатих з тієї пастки підмішала. Так що трішки поросте і перестане. Точніше, далі буде рости, як звичайнісінький ліс. Тільки вирубати ось це все буде неможливо. Бо воно буде захищатися. І якщо містяни не одразу це зрозуміють, у них тут і дерева з зубами з’являться, і гриби, котрі будуть падати на голови, і диво-тварини. Ельфійський ліс, навіть такий, дуже не любить тих, хто намагається його знищити. Краще не чіпати.

— Вони навряд це знають, — Йоріт вказала на чоловіка, котрий лежав собі посеред дороги і трішки світився.

— Здогадаються. Навіть вони здогадаються. Чи володар всім скаже. Він знає мабуть.

Йоріт згадала як гарно падав цей володар, тримаючись руками за голову і тихо підвиваючи і чомусь посміхнулася. Шкода їй цього типа не було. Він отримав, що хотів. Тепер нехай з отриманим грається, як хоче.

— А знаєш, твоя богиня велика дивачка, — сказала, переступивши через іще одного чоловіка. Жінок і дітей на вулиці не траплялося. Можливо їх взагалі з будинків не випускають. Що й не дивно, якщо жінка всього лише цінність, котру потрібно отримати і берегти, то є занадто багато шансів, що її спробують вкрасти. Тому під замок і охорону зверху. — Якби це трапилося раніше, нам би було дуже легко викрадати артефакти.

Айнате роззирнувся і хмикнув.

— Так, дивачка, — погодився, а потім подивився вверх, на крону дерева. — Варада, — сказав впевнено.

Йоріт теж подивилася і побачила маленьку сову.

— Весело? — спитав.

Сова підняла пір’я, струснулася всім тілом і нахабно перелетіла йому на плече.

— Дуже весело, — прошелестіло вітром. — Уявляю, як вони будуть намагатися дотягнутися до сили, котру відчують. І як буде бігати володар. Точно як той півень з підпаленим хвостом. Буде бігати і намагатися пояснити те, що сам не розуміє. А придуркуваті піддані будуть йому не вірити, хтось ще й вбити спробує, вирішивши, що тільки отримавши найвищу владу, можна відчинити ті дверцята. Ой як не скоро вони помітять залежності. А іще довше вони будуть іти до того, щоб підкоритися реальності. Хороша помста, так. Але тебе вони в спокої не залишать, куди б ти не перебрався. З другого боку, а знаєш що, я зроблю тобі подарунок. Відкрию шлях і поставлю бар’єр. Тоді де-де, а дістати без твоєї згоди в твоїй долині буде неможливо. Хочеш цей подарунок?

Айнате тихо хмикнув.

— Хочеш, дурний хлопчисько, — сова знову підняла пір’я і блимнула великими очима. — Йдемо до твоїх друзів.

Світ теж блимнув. Місто і його непритомні жителі пропали, зате з’явився жовтуватий туман.

— Які хочеш перепони, такі і став, — прошелестіло з туману, а Йоріт зрозуміла, що сова теж пропала. — І тоді зайти зможе тільки той, кого ти будеш хотіти бачити. Чи взагалі потрібних буде притягувати.

— Я не збираюся рятувати крилатих, — вперто сказав Айнате.

— Наплюй на крилатих. Зроби щось своє. І отримаєш своїх темних ельфів.

А іще через крок вони опинилися в долині Айнате.

Десь там були ельфи, орк, люди, бо вони навряд пішли з долини. Але Айнате не кинувся їх шукати. Він зупинився, роззирнувся і голосно хмикнув.

— Варада, — сказав впевнено.

— Пфи, — відізвалися звідкись зверху.

— Ти ж розумієш, що я можу просто взяти і ні єдиного разу не скористатися твоїм подарунком. Взагалі перестану сюди ходити. Не зможу нічого звідси забрати, це буде сумно, але нехай. Проживу і так.

— Які ж ви всі складні.

— Навіщо тобі це потрібно? Тільки не кажи, що сестрі вирішила допомогти. Чи мені. Останнє взагалі смішно.

— Особливо коли розумні.

Маленька сова з’явилася ні звідки, ігноруючи білий день зробила коло над головами Айнате і Йоріт, а потім майже впала на великий камінь, завитий плющем. А через мить на тому камені сиділа жіночка. Звичайнісінька на вигляд. І зовсім не схожа на білявку-сплячу. Ця жіночка була невисока, не дуже молода, десь під сорок людських років, не красуня. Ніс кирпатий, трохи клаповуха, лице таке кругленьке, симпатичне, але таких багато, тому не звернуть особливої уваги і не запам’ятають. Волосся темно-русе, заплетене в косу, яку зазвичай різні войовничі жінки носять, частіше магині, ніж майстрині меча, чи лука. І тільки очі надто розумні для такої простої жіночки. А іще дуже темні. Але не карі і не чорні, скоріше темно-сині. У людей, та навіть ельфів такого кольору очей не буває.