розділ 53

Йоріт

Це було страшно. Ось в одну мить ти летиш всередині бурі в обіймах коханого, чого вже там, чоловіка. Трохи боїшся, бо щось може статися. Ви, здається, знаходите пастку і навіть її деактивуєте… а потім все йде шкереберть. Тому що чоловік тебе вже не бачить і якби ти сама за нього зі всіх сил не трималася, впала б. Точно впала. Потім сталося ще щось, буревій розрісся, здається, на всі гори, зате підхопив її, не даючи впасти і загубити Айнате. Вниз полилась вода і стали бити блискавки. Вітер гудів так, що вона саму себе не чула. І потрібно було щось робити, бо Айнате це все не контролював. І погляд в нього був пустий-пустий, наче він насправді спав.

А потім він почав щось бурмотіти. Внизу почалась пожежа і розкололась якась гора. І Йоріт нарешті побачила як вітри Айнате насичуються чужою силою. Вона переповнює їх. Переплавляє у щось своє, в те, чого ніколи у Айнате не було і не було воно йому потрібне.

— Айнате! — закричала вона і саму себе не почула.

Спробувала вмовляти. Нагадати йому про нього самого. Щось дурне розповідала і обіцяла, здається навіть дітей, хоча не факт, що вони йому потрібні. А його крила ставали все важче. Світ внизу заливало водою так, що скоро на місці міста буде озеро. Вітри ревіли. Грім гримів. Чужа магія впліталася і заважала.

І Йоріт розсердилася. В якусь одну єдину мить розсердилася настільки, що ця злість витіснила геть усе. В першу чергу страх. В другу бажання жити і зберегти життя Айнате. В третю… Та яка різниця, коли лишилося лише одне бажання. Щось зробити з проклятою чужою магією, котра все ламає. Щось таке, щоб вона теж відчула відчай, якщо здатна.

— Відпусти його! — завищала дівчина, зриваючи голос.

Зсередини хвилею піднімалося щось яскраво-зелене, повне життя і таке ж сильне як буревії Айнате.

— Прийди до тями, бовдур! — закричала вона в обличчя чоловікові, відчуваючи, що за спиною з’являються власні крила. — Не смій так чинити! Ти обіцяв довести мене до ельфів!

І просто вдарила. Рукою. Відважила ляпаса. А сила-крила рвонулася вперед, сплітаючись з тим незрозумілим живим.

— Не смій!

Другий ляпас вбив то живе в чужу магію, котра все міняла і псувала, не задівши вітри. І чужа сила відлетіла, як шматок матерії. Стала видимою, покриваючись дрібними листочками і гілочками. І впала вниз, як величезна рибальська сіть, в котрій заплуталась купа водоростей.

— Не смій!

Через третій ляпас заболіла долоня, а голова Айнате смикнулася. І його очі нарешті стали живими, здивовано на неї подивилися, а потім закотилися.

— Ей! — злякалася вона, хапаючи його за руку, бо він почав завалюватися назад, і полетіла слідом. Бо власні крила виявилися якимись не такими. Тримати вони могли лише її. І це точно був не вітер. — Прийди до тями, прийди до тями!

Скільки ляпасів Айнате отримав до того, як вона зрозуміла, що його вітри підхопили і опускають на землю повільно і акуратно, Йоріт не змогла б сказати навіть під страхом смерті. З неба все ще лив дощ. Земля наближалася. Там хтось бігав, кричав, а навкруги розростався ліс. Дерева пробивали коренями бруківку і стіни, кущі і трави звисали з дахів і парканів, навіть грибами трохи пахло.

— Айнате! — знову закричала дівчина, не уявляючи що буде робити, коли вони приземляться. Кидатися у всіх підряд магією і нехай у них на головах дерева проростають? Все одно розуму в тих головах особливого нема, можливо від коріння навіть якась користь буде. А в тому, що зможе щось проростити Йоріт чомусь не сумнівалася. — Айнате! Отямся ти!

І відважила іще одного ляпаса, так, про всяк випадок.

Останній ляпас став чудодійним, не інакше. Бо Айнате відкрив очі і здивовано спитав:

— Ти чого мене б’єш?

І потикав пальцем в щелепу.

— Дурень! — обізвала його Йоріт, кинулась на груди і розридалася. Бо сил її більше не було,  хотілося сховатися під його сорочку і залишитися там до зими.

— Ельфійська магія, — сказав розгублено Айнате і погладив її по голові. — На Ліс трішки схоже, тільки неправильний.

— Ідіот! — проридала дівчина.

— Викид, да? — спитав він і признався. — А я, здається, втрачав розум.

— Бовдур!

— Вона сказала, що ти мій якір, — пробурмотів він, притиснувши її до себе щільніше. — Твоя магія забрала ту силу.

— Мені все одно! Придурок!

А потім вони повільно і навіть велично приземлилися в велику калюжу посеред двору.

Хат-сияр

Артефакт виявився справжнім, в чому володар все-таки трішки сумнівався, і пастка спрацювала.

Він бачив як тонка силова павутина пеленає вітер, разом з його господарем. І був впевнений, що ось-ось, як і було описано в тому сувої, цей подаруночок буквально впаде йому в руки. Спеленутий і безсилий, бо живитися пастка буде від магії хлопця, аж допоки він, Хат-сияр, не відпустить. Володар ще встиг придумати початок важкої розмови, аж раптом трапилось щось. Щось таке, чого бути не повинно було. Бо це всього лише хлопець, котрий якось зумів отримати крила. А в сувої говорилося, що тільки найсильніші зможуть вирватися. Найсильніші в ті часи.

А далі все пішло шкереберть. Вітер вирвався на волю, перетворився в бурю і почав трощити місто, в першу чергу палац володаря і чомусь скелю Ворота.. А коли все трохи затихло, стало ще гірше. Бо з небес звалився проклятий ельфійський Ліс. Точно він. Цю магію володар не впізнати не міг. Цей запах. І відчуття що все навкруги одночасно пусте і наповнене життям до самого краю. Колись він був молодий і дурний. Вірив, що крилаті найсильніші і поліз до того Лісу. Яким дивом він тоді вижив, Хат-сияр і досі не знав. Але саме це трохи збило з нього пиху і продемонструвало справжні проблеми. А іще справжній баланс сил.

— Що це? — спитав старійшина роду Холодної річки. Один з тих, кого він вибрав у свідки своєї розмови з хлопцем. Повинен ж хтось розповісти іншим… щось. Хат-сияр не був впевнений, що саме і тому обирав тих, хто з одного боку досить впливовий, а з іншого не посміє порушити його прямий наказ.