розділ 52

Айнате

Як і казав колись дід, у живих речей є власний характер. І якщо частина винесених надвір артефактів одразу ж зникла, на щастя більша частина, то менша повертатися в долину не захотіла. Деякі взагалі липли до рук, натякаючи, що обрали нового хазяїна. А Айнате навіть не знав для чого їх колись робили, які в них властивості, не кажучи про «як вони себе поведуть в непередбачуваному випадку». І розігнати їх, як набридливих котів не було ніякої можливості. Він підозрював, що якщо закинути їх в долину за допомогою вітру, вони тут же повернуться назад. Довелося скласти їх в сумку, радіючи, що невеликі.

За тим, як до місця сили Варади біжать воїни зі знаками різних родів на рукавах і плащах, він з Йоріт спостерігав з великого дерева. Це було досить цікаво. Та й бігали ті воїни не всі разом, а невеликими групками, іноді з однаковими знаками, іноді з різними, один раз навіть сварилися на бігу. А магів щось видно не було, зробили чарівні вогники, щоб воїни по темноті не повбивалися і все. Можливо нарешті задумались, а що то взагалі за такий дивний будинок? І цінними магами вирішили ризикувати лише в крайньому випадку. А то й взагалі не ризикувати, бо маги, то сила роду, а тут і так без якихось артефактів залишилися.

Чому вони за цією біганиною спостерігали? А тому, що Айнате не полишало відчуття, що щось не так, що він чогось не бачить, не знає, не враховує. Звідки воно взялося, він так і не зрозумів. Можливо то був прояв магії. Можливо проявився він через поцілунок сплячої. Але Йоріт нічого такого не відчувала. Сказала про це, коли він наважився спитати. Ось тільки вона по суті ельф і ниткарка. А він крилатий-стихійник і цілитель. І бачити-відчувати серед магічних проявів вони будуть різне.

Ні, якщо воно яскраве, якщо його багато, то вони те не пропустять. А от якщо воно себе ледь проявляє…

— Відчуваю себе ниткаркою, — признав Айнате. — Щось є, але що, не можу навіть самому собі пояснити.

Йоріт серйозно на нього подивилася.

На цей раз вони сиділи на лавочці в чийомусь занедбаному саду. І дійшли сюди пішки. Бо якщо дійсно щось магічне відчувається — портали останнє діло. На портали занадто легко впливати. Саме тому ні один завойовник в історії ними не користувався. Ну, чи користувався, але про те ніхто не знає, бо користувачі не вижили.

І летіти на вітрі Айнате чомусь не хотілося.

— Пішки ми навряд дійдемо, — вгадала його думки дівчина. — І далеко, і артефакти будуть шукати, і не тільки артефакти.

— Так, — погодився Айнате.

Йому захотілося закопати сумку з живими речами під цією лавкою, щоб потім повернутися. Але не факт, що вийде. Навіть закопати може не вийти. А якщо винайти спосіб, змусити слухатись і закопати, їх можуть потім знайти. Та й повернутися… тут з піти звідси проблеми.

— Що будемо робити? — спитала дівчина. Просто так спитала. Не очікуючи рішення. Не вимагаючи спасіння.

— Користуватися порталами точно не будемо. Спробуємо дійти якнайдалі. Замаскуємось… Хоча, якщо будемо рухатися, нас як аномалію можуть знайти швидше саме через маскування, щити, іншу магію.

— Будемо просто ховатися, — посміхнулася дівчина. — І йти тихо-тихо. Вночі.

Вона подивилася на небо, котре ледь почало світлішати. Цієї ночі залишилося небагато. До наступної потрібно десь перечекати. В сумці артефакти. Та й без артефактів вже знають кого шукати. А ловці геть усі не вимерли.

— Ні, — мотнув головою Айнате. — Підемо швидко-швидко. Будемо йти, допоки не зрозуміємо, що нас знайшли. А це буде скоро… — він задумався і кивнув. — Враховуючи все, те, що я відчуваю, стало небезпечним тільки після виходу з дому сили Варади. Воно нас там чекало, чи що. Якби я продовжував безсистемно літати і з’являвся де попало… так, ось це не встигли б підготувати, настроїти, чи що. І знаєш… — Айнате задумливо подивився на Йоріт. — Можливо тих бовдурів дійсно чимось підпоїли, чи якось на них вплинули. Саме для того, щоб вони повелися як бовдури. Тоді б я від радості розслабився і відразу попався, не інакше. Або той, хто зараз впливає на магію, а це скоріше за все володар, не хотів, щоб мене впіймав хтось крім нього. І роди ще на місце поставив. Ослабив їх. Тепер сидить радіє. Так що йдемо. Потім спробуємо полетіти, бо є в мене підозра, що портали звідси зараз ведуть в одне єдине місце, перед очі володаря. А там вже подивимося по ситуації.

Дівчина кивнула.

І не стала говорити. Що то може бути не володар.

Хоча яка різниця?

Як Айнате й підозрював, далеко вони не зайшли.

Вийшли з того саду. Перейшли по містку через канаву до іншого. Пройшли його. А потім вітри знайшли незнайомців, котрі занадто підозріло сиділи в занадто незручних для сидіння місцях. Мов чекали когось. Причому, зі зброєю в руках. І точно з якимись амулетами.

А іще в володаря було значно більше магів, ніж у високих родів. А в тому, що полює саме володар, Айнате не сумнівався.

А саме погане було навіть не це. Не наявність магів, не купа воїнів, не амулети і навіть не артефакти. Саме погане було, що між цими засідками можна було прокласти шлях. Прокласти так, щоб їх усі обійти. Прямо тобі запрошення піти саме ним.

В те, що хтось на кшталт Іхтинха зробить таку помилку, Айнате не вірив. Це родовиті можуть щось подібне зробити. Бо будуть обирати найзручніші для сидіння місця. І вірити, що в незручних посидить хтось не настільки родовитий. Ні на мить не задумавшись, що і інші вважають себе найродовитішими серед присутніх.

А Іхтинха не настільки родовитий і дурний. Його воїни тим паче. І він у володаря такий не один.

— Знаєш, — сказав Айнате тихо, притиснувши до себе дівчину, — здається Хат-сияр якось здогадався, що я можу познаходити мисливців в засідках. Не факт, що він додумався до моїх вітрів, але те, що я відслідковую крилатих зрозумів. Можливо про якийсь артефакт з подібними властивостями знає. Чи він у нього навіть є.

Дівчина кивнула.