розділ 51

Айнате

Володар щось задумав, щось в обхід своїх чудових підданих. Це, звичайно, не дивувало, було б дивніше, якби він сидів поруч з ними, тримав когось за руку, надихав і обіцяв поділитися. У крилатих ділитися взагалі не прийнято, навіть якщо вони союзники, занадто мало шансів, що все буде як домовлялися. Саме тому молодші воліють триматися подалі від великих родів. А жінок якщо й віддають, то в обмін на щось тут і зараз, а не на обіцянки союзу, допомоги і всього іншого, котре можна потім і не робити.

— Він щось задумав і ні з ким тим не ділиться, — сказав тихо.

Йоріт, котра сиділа навпроти і спостерігала, як він спілкується з вітрами, кивнула. Хто такий «він» зрозуміла одразу.

— Тому треба бути дуже обережними, — сказав те, що вона і так знала.

Сиділи вони на даху покинутого храму сплячої. Занедбаного настільки, що з одного боку впало дерево, пошкодило покрівлю, а його навіть не спробували прибрати і хоча б якось діру закрити. Через ту діру натекло води і зараз всередині було озерце з жабами і незрозумілою рослинністю. Зате вціліла частина даху була досі міцна.

І Айнате було дуже цікаво, що стануть робити жителі Міста Володарів, на краю котрого й знаходився храм, коли богиня так чи інакше себе проявить? А вона проявить. В цьому він був впевнений.

Місто Володарів було своєрідною столицею. Тут був один з палаців самого володаря. Було щось на кшталт посольств високих родів, різні торгові дома, союзи чогось там, гільдії ще зі своїми старшими. Ще в цьому місті була безліч старих будинків, аж п’ять храмів і постійні проблеми з водою. Бо річка, котра колись текла через це місто одного разу взяла і пропала, пересохла за декілька днів. А називати своїм якесь інше місто володарі не захотіли. Ні тодішній, ні його потомки. Мабуть тут було щось дуже для них цінне. І через це теж треба бути дуже обережним.

Єдине, чого тут не було — це великої кількості артефактів. Майстри це місто не любили. Дід теж не любив, хоча не говорив чому.

Але і це було до того, як якісь ідіоти натаскали купу живих речей в кімнату наче виліплену з меду, а потім заховану в сірий гранітний кубик. І, якщо вірити відчуттям, це було ще одне місце божественної сили, тільки не сплячої, а скоріше однієї сови. Якось вона просочилася на землі сестри.

Хоча, чого дивуватися? Варада куди завгодно просочиться, було б бажання. А сестричка навряд тому противилася. Тальма занадто добра, як для богині.

І ось ці ідіоти натаскали купу артефактів, причому з конкретною, зовсім не нейтральною силою, фактично в храм. В храм не надто доброї богині, скоріше вже недоброї. І сидять там, недоумки, в засідці. Деякі ще й радісні, бо хмари над містом з’явилися і якийсь підозрілий вітер.

— Нам нічого ламати там не можна, — сказав. — Думаю, це все-таки храм. І ні, Варада мене не приб’є, якщо не вийде. Але обов’язково придумає, як змусити мене відчути провину. І за боргом точно прийде. А там бовдури, артефакти. Вони й без мене можуть все зламати.

— Що будемо робити? — спитала Йоріт розуміючи, що він не відступиться.

А сенс відступати? Посидять ці недоумки трохи в своїй засаді. А може не трохи посидять. А він так і не прийде. Хтось може здогадатися, що вся справа у медовій кімнаті. Після чого цю ідіотську засаду перемістять в ще більш дивне місце. В котре взагалі лише самогубці полізуть. Навіть без артефактів.

— Спробуємо підкрастися, — кивнув сам собі Айнате. — В цій будівлі є потайні ходи. Головне зуміти їх відчинити і не заблукати. Хоча не заблукати нам вітер допоможе.

Дівчина посміхнулася, підвелася. А потім підійшла до нього, обняла, як колись мама в дитинстві і впевнено пообіцяла:

— Все буде добре.

— Буде, —погодився він, відчуваючи тепло і спокій. Теж обійняв дівчину, притис до себе, вбираючи той спокій. — Інакше бути не може.

Вітер рвався вперед. Хотів підняти аж до неба пилюку, розкидати навкруги торішнє листя, котре ховається в глибині кущів, позбивати з гілок зелені яблука, ламаючи гілки, а потім зірвати декілька дахів і закинути їх далеко-далеко, щоб смішні хазяєва будинків кричали і бігали.

Натомість цей вітер скрутився в щільний кокон і рухався тихо і обережно. Ховаючи за собою і не видаючи ні найменшим звуком.

Нападати на засідку вони врешті решт вирішили вночі. Бо дістатися того будинку невидимками вдень шансів не було. І ніякі артефакти тут не допоможуть. Занадто багато крилатих намагаються щось видивитися навкруги.

— Десь тут, — одними губами прошепотів Айнате, коли вітер м’яко опустив їх біля сірої гранітної стіни, котру намагалося дряпати велике дерево.

Вітер розсипався на сотні крихітних вітрів.  На протяги і пориви, на тремтіння листя і смикання за волосся Йоріт. Але не зник. У Айнате було відчуття, що він застиг за спиною величезними крилами і насправді всі ті протяги і смикання — іскри, котрі розлітаються в різні боки від величезного багаття. Розлітаються і гаснуть. А багаття продовжує горіти.

— Десь тут, — повторився він, притискаючись долонею до стіни.

Камінь на подив був теплий. І наче живий, як амулети виготовленні майстрами, але одночасно трохи не так.

— Дивно, — признав і відчув як камінь під долонею зарухався, прогнувся, а потім став розходитися у всі сторони, звільняючи місце. Чи розтікатися, роблячи діру. — Хм… схоже в мене є пропуск, — здивувався Айнате.

Це коли ця сова встигла? На відміну від сестрички, поцілунки вона не роздає. Але, на відміну від неї ж, Варада здатна передбачити майбутнє. Точніше вибрати його серед сотень і тисяч варіантів. Чи спробувати вибрати. Дід в цьому питанні трохи путався. Але як би воно не було, серед варіантів було занадто багато тих, в котрих йому треба було зайти в цей дивний не зовсім храм. І сова дала дозвіл. Або ключ.

— Не люблю я богів, — сказав, коли в стіні протануло віконце, з якого тепер пахло пилюкою і пліснявою, а стіна продовжувала розтікатися. — Схоже потрапити всередину буде найменшою з наших проблем.