розділ 50

Айнате

Висновок був дивний, але єдиний можливий. Вся справа в сплячій. Тому, перш ніж продовжити визволяти живі речі, Айнате вирішив з нею поговорити. Спробувати викликати. Голос він, чи не голос? А в тому, що вона не спить, він був впевнений.

Йоріт сиділа під деревом і майструвала бутерброди з продуктів вкрадених в одному з палаців. На вогні закипала вода в мідному чайнику, знайденому там же. Та й збір трав був, такий, для бадьорості.

Айнате сів під невеликим деревом подалі від цього живописного видовища. Дерево вдало росло з краю галявини, затіняло, але його крона була недостатньо густа, щоб проміння не пробивалося, коли вітер хитає гілки і шелестить листям. Саме те, що треба.

— Я хочу, точніше, маю поговорити, — сказав він, замість того, щоб проводити ритуал виклику.

— Говори, — прошелестіло листям, а промінь сонця наче поцілував в чоло.

— Чому Йоріт вважає, що їй потрібно бути поруч? Вона має рацію?

І відкрив очі. Світлокоса жінка не з’явилася, але на гілці крихітного кущика, котрий ледь виглядав з трави, сиділа тинівка і з інтересом на нього дивилася.

— Чому? — повторив питання Айнате.

Пташка махнула крилами, але не полетіла.

— Вона тобі потрібна. Ти її бережеш. І не наробиш дурниць. А мені потрібен ти.

— Цікаво, — признав Айнате. — Дурниць? Яких дурниць? — він згадав артефакт, котрий хотів всіх повбивати. І інший, котрий вважав, що через це він збожеволіє. — Я не збираюся всіх підряд убивати. Я намагаюся взагалі нікого не вбити.

— Я знаю, — прошелестіла трава, а пташка нахилила голову і подивилася одним оком.

— Тоді що за дурниці?

— Я хочу щоб ти жив. Такий як ти є. Попри все. А тобі зараз вкрай легко змінитись. І тоді живого в тобі буде менше. Сили більше…

— І я таки збожеволію, — кивнув Айнате, хоча все одно не розумів, до чого тут присутність Йоріт.

— Ти не збожеволієш. Ти просто станеш аркетом. Вони такі і є, коли в них живого не лишається. Це гарно, але недовго. А вона твій якір.

— Є шанси, що зі мною це станеться?

— Я не знаю. Я просто боюсь.

— І це все? Якщо я пообіцяю не переходити межу…

— Ти її не бачиш. І ти насправді дуже ображений і злий, як би глибоко це в собі і від самого себе не ховав.

Пташка помахала крильцями, але знову нікуди не полетіла.

— І все? — знову спитав Айнате. Щось ця богиня крутила, точно щось крутила.

— І вона чує те, що не чуєш ти.

У Айнате брови полізли на лоба. Дивна якась заява.

— Вона ниткарка, це природно, — нагадав він.

— Я знаю. І я вирішила виконати твоє бажання. І вона твій якір. Запам’ятай, колись стихійники втікали не тому, що не могли всіх перемогти. Бувають різні причини. А ти зовсім недосвідчений стихійник. І збоку може бути видніше. Не бійся, я поруч.

— Нічого я не боюсь!

Пташка насмішкувато цвірінькнула, помахала крилами і полетіла, миттєво немов розчинившись в сонячному світлі.

— Не люблю богів, — пробурмотів Айнате.

І нічого тут не зробиш. Бо ця, неспляча, і Йоріт може розповісти щось цікаве, після чого дівчина навчиться літати, наплювавши на те, що магія в неї ельфійська і помчать його рятувати. Нехай вже краще поруч буде.

— Якір. Це ж треба.

Йоріт

— Йоріт, чому ти вважаєш, що без тебе я не позбираю речі майстрів? — спитав Айнате, коли вони майже допили чай.

— Позбираєш, — смикнула плечем вона. — Просто… просто так безпечніше.

— Чому безпечніше?

І як йому пояснити? Мені щось ввижається. І я вважаю, що без моєї присутності тебе переможе власна магія, а потім взагалі з’їсть. Як же погано звучить. Якби їй щось таке сказали, вона б образилась.

— Просто безпечніше, — видихнула в чашку.

— Одна пташка мені сказала, що я недосвідчений стихійник, тому можу перейти межу, за котрою вже не зможу контролювати стихію. Я її не відчуваю, чи не бачу. Хоча скоріше просто не знаю що воно таке.

Йоріт вчепилася в чашку, аж пальці побіліли.

Перейде межу, пропаде в стихії і вона його з’їсть.

— А тренуватися нема коли. Якщо дати їм час, вони точно щось придумають. Вони й так там придумали… щось. І володар іще. Але не піти туди я не можу, якщо збираюся дійсно не залишити їм жодної речі. З іншого боку, я можу все кинути. Зараз. А потім через деякий час повернутися. Правда, є шанси, що до того часу магія в живих предметах закінчиться. Чи їх заховають надто далеко, частину з них заховають. Але знову ж, я можу все кинути…

— Не потрібно, — сказала Йоріт. — Це буде неправильно.

Просто відчула, що неправильно. І якщо подумати, то саме артефакти можуть допомогти комусь в майбутньому якось Айнате нашкодити. І тоді вони вже будуть знати, кому саме шкодити збираються.

— Треба все забрати, поки недооцінюють, — сказала, за що отримала поцілунок в ніс і посмішку. — Так-так, від ниткарок буває користь, — пробурчала.

— Навіщо та користь, якщо тут така ниткарка?

Хат-сияр

— Навіщо він це робить? — спитав володар сам у себе на четвертий день дивних пограбувань, сидячи в кріслі на балконі за обіднім столом.

Палаців хлопець більше не розвалював, хоча є думка, що свій палац Ворони розвалили самі. Забирав то артефакти, то якусь дурню. Примудрявся забрати, що йому було потрібно до того, як хазяєва реагували. І не наближався поки до бурштинової кімнати. Мов знав, що там його чекають і навіть хто, в якій кількості і з чим в руках.

— А може й знає, — сказав володар згадавши легенду про погонича вітрів. Він розсилав вітри на всі боки і знав, що робиться на його землях. Але якщо цей погонич й існував насправді, то дуже вже давно, ще до того, як богиня перестала відповідати своїм голосам. А тоді всі були дуже сильні і цей погонич навіть серед них примудрився стати легендою. Бо дуже вже незвичним способом свою стихію використовував. — Маячня якась, — похитав володар головою, але вирішив пам’ятати про таку можливість.