розділ 49

Хат-сияр

Спостерігати за тим, як високі роди намагаються одні одних знищити, причому за те, чого в них навіть іще немає і не факт, що взагалі може бути, виявилося дуже цікавим заняттям. Іноді йому не встигали доповісти про раптову смерть одного старійшини, разом з помічниками і головами чогось там, як десь гинув іще один. Хтось дійсно підпалив палац роду Вепрів. Палац погасити вдалося, але Іхтинха когось напоїв і досить швидко дізнався, що завдяки цілій купі водних артефактів, котрі тепер можна на смітник викинути. Виявилося, у них є якийсь порог роботи. Деякі, коли його досягають, розсипаються в потерть і попел. Інші просто втрачають силу. І можливо, їх можна ще зарядити, як звичайні амулети. Але хто тепер зможе те зробити? Майстрів ж нема.

Нещасний п’яний Вепр навіть поплакав трохи, сумуючи за артефактами і майстрами, котрі явно йому на зло взяли і всі виздихали. І Іхтинха йому поспівчував.

— Як цікаво, — оцінив новини володар і задумливо підпер підборіддя долонею. Подумав трохи. Випрямився. — А раніше артефакти не розсипалися і не втрачали силу. Це вважалося неможливим. Тисячоліттями такого не траплялося. Те, з чим подібні речі могли трапитися і для повернення чому були потрібні майстри, не було артефактами. Впевнений. Я вивчав артефакти і їх властивості, всі архіви перекопав.

Іхтинха кивнув, мабуть теж вивчав.

— І ось що іще цікаво, — продовжив Хат-сияр, котрого мов осяяло, навіть здалося, що на вухо йому хтось прошепотів про це. — Після смерті останнього майстра якось не доводилося використовувати артефакти на всю силу. Нікому не доводилося. Ні обвалів не було ніде. Ні долину ніхто не намагався розширити. Ні нападів на чужі палаци. Так що може статися, у нас фактично вже нема артефактів. Ні в кого. Бо всі ці речі були артефактами, поки існували майстри.

— Неприємно, — сказав воїн.

Хоча в його роду якраз особливих неприємностей не буде. У них і маг він не єдиний сильний. І артефактів ніколи ніяких не було, в першу тих, на яких все трималося. А у високих родів більша частина сили зараз — саме артефакти.

— Можливо так навіть краще, — зробив парадоксальний висновок володар. — Але з захистом доведеться щось зробити. Хоч бери і в тих же ельфів замовляй. Яка ганьба.

Замовляти. Вивчати. Можливо і без майстрів можна створити щось своє.

— Цікаво, чому нікому не залетіло в голову, що те, що робили майстри, може бути не вічним? — спитав він сам у себе. Ніколи ж про це не думав. Ось що дивно. — Добре, подивимось, що буде далі і чи зберуться вони на полювання.

Всього за два дні уже сім старійшин відправилися на поклон до предків. Один навіть з цілим крилом палацу і більшою частиною родичів. На третій день все затихло, мабуть ті, хто залишився, до чогось договорились.

— Поділили невпійману здобич, — посміхнувся черговий доповідач, не Іхтинха, але такий ж молодий, нахабний і нечистокровний.

А іще майже такий же сильний. І володар задумався, а чи зустрічав він десь читокровну сильну молодь? В високих родах все тримається на старійшинах. І впевненості, що саме з віком сила додасться. Хоча чому вони так думають, теж було загадкою.

А так…

А так, можливо це не в його роду чим далі, тим менш сильні діти народжуються. Дуже помітно менш сильні. Можливо так у всіх. Спочатку ця сила пропадала потроху, по краплинці. А потім, поступово, дійшло до того, що різниця між поколіннями вже занадто помітна.

— І це почалось ще до зникнення майстрів. Тільки хлопець в цю картину не вписується чомусь… Хм… Його дядько, здається, теж не вписувався. І справа не в ельфах, впевнений. Бо його батько теж занадто… просто майстр. Хм.

Хат-сияр подивився на доповідача. Про нього він нічогісінько не знав. А от про Іхтинха знав достатньо. І про орчанку в роду. І про втікачку з роду, хоч і не високого, але досить сильного, котрий ці неродовиті майже знищили захищаючись, чим і привернули до себе увагу. Та й інші жінки в них не ті, котрих через силу і таланти взяли.

І напівельфійку молодший син обрав лише тому, що сподобалася і захотілося. Дурна причина. Але хлопець навіть літати навчився.

— Та бути не може, — прошепотів Іхтинха.

В голову полізла одна з пісень сплячої. З тих пісень, котрі ще в його дитинстві іноді в храмах співали. Про те, як зустрілися невідомі чоловік з жінкою, щось один в одному побачили і залишилися вдвох. Хат-сияр тоді не дуже зрозумів що і чому. Але…

— Знайдіть старі храмові книги з ритуалами, — велів.

А за спиною хтось тихо фиркнув, хоча нікого там не було і бути не могло, крісло стояло впритул до стіни.

Ще через день обвалився палац Воронів. Просто взяв і розсипався купою каміння. І залишилася у Воронів тільки проточена коридорами і дальніми кімнатами скеля, до котрої той палац ліпився. Та й воно мало дуже ненадійний вигляд.

І все б нічого. Хат-сияр навіть подумав би, що в них якийсь артефакт втратив силу, на котрому все і трималося. Але над палацом бачили дивні хмари. А потім в палаці задув такий вітер, що вилітали вікна і двері, через що більша частина жильців встигла вибігти. Дітей взагалі тим вітром на вулицю винесло. Так що…

— Хлопець, — пробурмотів володар. — Цікаво, навіщо йому це?

— Зі скарбниці зникло щось дуже цінне, судячи з криків і прокльонів старійшини. Вона в них в скелі і вціліла, лише без дверей тепер. Старезних, зачарованих на захист, — відповів Іхтинха.

— Дуже цікаво. Хлопець точно щось знає.

— Вони теж здогадались, — кивнув воїн. — І готують пастку.

У володаря смикнулась брова.

— Вони вирішили ризикнути цінними артефактами і сховати їх в одному місці. Найзахищенішому.

— Хм?

— В Бурштиновій залі Совиного роду. Там, як вони впевнені, божественний захист, подарований комусь справжньою богинею.

— Хм… можливо й подарований, — кивнув володар. Легенду про те, як один з синів тоді ще роду Жайворонків зустрів в горах невідому дівчину, допоміг їй щось донести і розважав, він знав. І про те, що вона щось подарувала йому для захисту сім’ї, бо вони якраз були на ножах з іншим, занадто сильним для них родом, від якого й назви зараз не залишилось. Але наскільки то правда? — Але якщо вони вірять, а він прийде… Так, це буде саме слушне місце, щоб його ловити.