розділ 48

Хат-сияр

Старші високих родів всі, як один, обвішалися артефактами і сиділи в овальній верхній залі палацу, зображаючи незадоволених пугачів, котрих взяли й витягнули на денне світло. Можливо з усіх сил намагалися донести до володаря, що зробили йому величезну послугу, згодившись сюди прийти. Немов не вони здатні горлянки один одному перегризти за додаткове місце в Раді Родів для якогось родича.

Розігнати б їх усіх. Ніякої ж користі.

На Іхтинха, котрий розповідав про те, що сталося в Пустому будинку, вони дивилися, як на сміття. Хоча навряд хоч в одного був родич його віку і такої ж сили. Із усього сказаного їх зацікавила лише ниткарка. Дехто навіть почав перемовлятись про те, які ж Едельвейси дурні, що таку цінну дівчину не розпізнали відразу.

— Він підкорив стихію і вміє літати. Як вміли наші предки, — закінчив доповідь Іхтинха.

Про майстрів, котрі виявилися для чогось потрібні і все інше володар збирався розповісти сам. В потрібному ключі. Після того, як цих родовитих добряче пройме звістка, що хтось повернув собі силу.

Як же він помилявся.

Нікого і ніщо не пройняло. Старший роду Воронів навіть зрадів.

— Це ж чудово! — засяяв він. — Тепер потрібно впіймати цього виродка і добряче його розпитати. Впевнений, він з радістю розповість, як у нього те вийшло.

— Не думаю, що це буде так просто, — сказав Іхтинха, котрий теж не очікував подібної реакції на звістку.

А Хат-сияр несподівано впіймав себе на тому, що йому вкрай неприємно, що якийсь недоумок називає хлопця виродком.

— Він один, — продовжив сяяти старший Ворон. — Ні роду, ні сім’ї. А одного летючого крилатого колись навіть ельфи ловили. Так що нам навряд те буде складно. Цей виродок навіть не встигне зрозуміти, що сталося.

— Ти говориш про мого онука, — нагадав Хат-сияр, тихо звіріючи.

Ворон вилупився на нього так, наче вперше бачив. І взагалі думав, що володар, то така статуя для прикрашення приміщення.

— Нажаль, найкращий наш захист від ельфів — гори, — додав Іхтинха. — І те, що ми їм не цікаві. Але й їм доводилося цілі війська збирати, щоб виперти одного малолітнього літаючого стихійника, котрому вдома не сиділося. І ці малолітні зазвичай навіть не намагалися битися до кінця. А він стане…

— У нас артефакти і воїни. Що той виродок зможе…

— Набридли, — видихнув володар.

Морозний вітер вмить нагадав самовпевненим індикам хто тут є хто. Ворон вжався в своє крісло і витріщився, намагаючись зобразити повагу.

— Страшно? — спитав Хат-сияр, обводячи залу важким поглядом. — А це навіть не десята частина тієї сили, котру я відчув. Артефакти в них є. А ви впевнені, що ті артефакти по першому ж слову хлопця не пропадуть? Бо таке вже було. Ризикнете перевірити?

— Але ж ми повинні якось дізнатися, розпитати, — спробував сам себе підбадьорити Ворон.

— А він уже розповів. Він не знає, — сказав Іхтинха, котрому було весело, судячи з вигляду. — Можливо богиня силу дала. І в нас, насправді, є цікавіші проблеми.

— Дійсно, як я міг забути. У нас є значно цікавіші проблеми. Особливо у вас вони є. І я тепер не впевнений, що вам потрібно про те знати.

«Виздихаєте, так вам і треба» він зусиллям волі не додав. Хоча дуже хотілося.

Бо з одного боку — крилатих занадто мало, щоб винищувати старших родів, а потім і молодших, якщо не заспокояться. А з другого — ті старші тих молодших чудово і без сторонньої допомоги винищують. А яке може бути майбутнє в тих, хто знищує власну молодь? Вони вважають, що будуть жити вічно? Так вічно і ельфи не живуть. Та й боги, здається, теж.

— І які ж в нас проблеми? — насмішкувато спитав старійшина роду Бурштин. Морозний вітер його не дістав. Чи сам щит зумів поставити, чи артефакт якийсь спрацював.

— Ми вимираємо, самі себе знищуємо. За останнє століття ледь не десята частина молоді не дожила… — спробував пояснити Іхтинха, бо володар сидів мовчки і розумів, що нічого і нікому пояснити не зможе. Бо вони вже настільки здуріли, що навіть не помічають, що щось іде не так. Та і він не помічав, поки носом не тикнули.

— Плювати на молодь. Повернемо силу і та молодь стане більш живуча, — знову вискочив Ворон. — Як будемо ловити… онука? — все-таки видавив він з себе, наткнувшись на важкий погляд Хат-сияра.

— Я його ловити не буду, — сказав володар і неприємно посміхнувся. — І ви не будете, якщо…

— Пфи! — голосно перебив Бурштин. — В таких рішеннях високі роди володарю не підкоряються. І якщо він вирішив не брати в полюванні участі, нам же краще.

Його радісно підтримали. А Хат-сияр сидів, дивився і розумів, що ось цих можна тільки вбити. Але тоді доведеться воювати з їх родичами. Краще нехай самі об хлопця вб’ються. Хоча молодь шкода.

З другого боку…

— Він дуже сильний, — сказав, неначе в задумі. — Хтось слабкіший за Іхтинха навіть підійти не зможе, — махнув в бік воїна і радники дружно, як коти, на нього витріщились, намагаючись роздивитися силу. — Але робіть що хочете. Хочете марно повбивати потомків, ваші проблеми. А в мене є проблеми важливіші. Виявилось, нам конче потрібні майстри. Бо вони стабілізують нашу магію. Я передивився архіви, все співпадає. Чим менше було майстрів, здатних робити артефакти, тим менше народжувалося здатних літати. Коли стало зовсім мало, перестали народжуватися. Так що нам потрібно якось цих майстрів повернути. І в мене є ідея. Нам потрібно створити школу, як в людей. Знайти тих, в кому є цей талант… а він точно в комусь є, бо в майстрів нарождувалися стихійники, котрі йшли в інші роди. І жінки заміж виходили їхні. Так що знайти. Створити для них підручники… у мене є декілька книжок…

— Впіймаємо виродка і змусимо його розповісти все, що знає. Можливо він знає, як в долину потрапити. А там вже і книжки, і артефакти. Вважаю, якщо з’єднати його знання і знайдених претендентів в майстри, ми точно зможемо туди потрапити, — вирішив виговоритися старійшина Соколів.