розділ 47

Йоріт

Храм їх не випустив. Навкруги нього немов якась сфера з’явилася, котра їх не пропускала. Точніше, та сфера була навкруги скелі.

— Водоспад, так водоспад,  — пробурмотів Айнате, впевнившись, що вітри крізь перешкоду пролітають і вирішивши не битись об неї головою.

— Поговорити, так поговорити, — сказала Йоріт, котрій хотілося хихикати.

— Поговорити обов’язково, — погодився він. — Інакше не випустить. Знати б ще, про що саме говорити треба. Не люблю я богів.

Йоріт здавалося, що тема розмови не має ні найменшого значення. Важливіше те, що ця розмова розпочнеться. А там уже кудись виведе. Розмови з Айнате завжди в якісь цікаві місця виводять. Але навіщо для цього сидіти на скелі, вона теж не розуміла.

До водоспаду вони спускалися вузькими сходами, спіраллю прорізавшими скелю всередині. З храму до них вела іще одна діра, котру Йоріт не бачила, поки не підійшла до неї впритул. І Айнате насправді не бачив, хоч і знав, що вона є. Але її відчували вітри.

Спускалися вони досить довго. Йоріт почала зі страхом думати про те, як будуть підніматись. А печера з’явилась зненацька. Здавалося, ставиш ногу на чергову сходинку, а опиняєшся в печері. І що з нею не так, не розумієш, поки супутник не гасить вогник, котрим підсвічував дорогу. І ось тут те «не так» не помітити вже неможливо. Бо вапняні бурульки, котрі звисали гронами зі стелі, а подекуди росли і з підлоги не пропали в темряві. Вони розфарбувалися в синє і зеленкувате, подекуди з рожевими розводами. Всі нерівності промалювались різко і чітко. А на вільних від бурульок частинах стелі щедрими розсипами засвітилися світляки. Сині, блакитні, зелені.

— Це насправді пліснява, — пояснив Айнате, хоча Йоріт не питала.

Вона просто витріщалася в німому захопленні. Бо це було дуже гарно.

— Її десь наколупала наша спляча. Вона любить оманливо гарні речі. А ця пліснява дуже оманлива. Руками її краще не чіпати. Якщо її пошкодити, залізний ніж іржавіє до дір за половину дня. Так що потрібні дуже міцні рукавиці і ніж з чорного скла.

— Оу, — видихнула дівчина, але витріщатися не перестала.

— Йдемо, коло водоспада її більше, вона там старша, яскравіша і місцями жовта, — посміхнувся Айнате. — Ця пліснява любить воду. І водоспад теж гарний.

Водоспад з’явився так же зненацька, як і печера. Йоріт йшла, прислухалася, намагаючись почути шум води. А його не було, й не було. Аж поки з-за колони, в котру об’єдналися бурульки, що росли зі стелі, з тими, що росли з підлоги, не повіяло прохолодою і вогкістю. Шум з’явився в ту же мить. А ще через мить простір знову розступився, світляки на стелі стали яскравішими, і через декілька кроків розлилося маленьке озерце. Чи велика калюжа. В цю водойму і падала вода зі щілини в камені. Яскрава до чорноти. Або то мокра скеля була чорна. А вода виблискувала дорогоцінним камінням.

— Вона дуже холодна, хоча гарно, — сказав Айнате і обійняв, кутаючи в тепло і вітер. — Цю воду спочатку щось виштовхує з-під землі, можливо воля сплячої, хоча я сумніваюся. А потім вона тут зривається вниз і через тріщину знову зникає під землею.

Йоріт кивнула, ще трохи послідкувала за відображенням світляків в бризках і спіймала себе на тому, що чекає від Айнате якоїсь легенди. На кшталт: колись тут богиня купалася, а за нею хтось підглядав, за що щось отримав і навряд щось хороше.

Але чоловік мовчав.

— Ніякої легенди нема? — спитала.

— Ні. Окрім того, що вода чарівна і чи розуму додати може, чи вроди, чи удачі. Але це неправда. Це просто вода, хоча і дуже холодна. Дід з дружиною-ельфійкою завдяки цій воді познайомився. Їй було цікаво. А він був одним з дев’яти тоді ще живших майстрів і знав як потрапити в храм.

— Оу.

Йоріт розвернулася в його і вітра обіймах і заглянула в очі.

— Думаю, він дуже здивувався, що йому ельфійка сподобалась, — посміхнувся Айнате. — Он прадід не зміг зрозуміти, заради чого вона так ризикнула. А я, здається, розумію. Цікаво, дід би пішов з гір, якби ельфи погодились його прийняти? Чи все одно намагався б втримати бурю? Можливо він просто не подумав про те, що все можна почати на новому місці. Не було в нього приятеля-темного, з його байками про велике вигнання і пошуки сили, за допомогою котрої можна буде набити пики потомкам повелителя Вітерінеля. Та ще паскуда цей світлий правитель був насправді. Двоюрідний брат з купою народу від нього втік. А прибив його, схоже, дядько, коли той надумав одружитися на його дочці, ігноруючи небажання дівчини. У ельфів загалом не прийнято не цікавитися бажанням жінок. А тут цей, через котрого і так бунт і втеча сталися.

— І ті втікачі не спробували повернутися?

— А їм, схоже, не до новин про тих, хто залишився, було. Були заняття цікавіші. А коли час на всіляку дурню з’явився, повертатися було запізно.

— Диво, що їх ніхто не кинувся наздоганяти, спочатку, щоб вбити, потім, щоб повернути, — сказала Йоріт.

— А тут все легко. Спочатку той гімнюк сподівався, що самі чи виздихають, чи повернуться. Потім владу поділити треба було якось, нового повелителя в крісло з білого ясеня посадити. А воно кому попало сидіти на собі не дозволяло, той іще артефакт з характером був, поки його черговий темний диверсант не спалив. А потім про них просто забули, перестали цікавитись чи дійшли вони кудись взагалі… — Айнате завмер, подивився трохи на стелю і признав: — У мене так не вийде. І ніхто слідом за мною поки що в невідомість не піде. Та й не дуже хочеться. Я ще буду ганяти бажаючих прийти потім. Впевнений. Шпигунів ще підсилати будуть.

— Не засумуємо, — легковажно сказала Йоріт.

Він посміхнувся, нахилився і обережно доторкнувся губами до її губ.

— Знаєш, — прошепотів. — Я ж тебе не відпущу, навіть якщо передумаєш. Бо я величезний дракон, а дракони своє не віддають.

— Не передумаю, — пообіцяла вона. Думати їй взагалі ні про що не хотілося. І вона, мабуть, теж була трохи драконом, котрий своє не віддає. — Як ми повернемось наверх?