розділ 46

Айнате

— У нас міняються плани, — сказала Йоріт, дивлячись йому в обличчя.

Внизу немаленький такий натовп зображував рій розсерджених бджіл навколо колишньої резиденції майстрів. Вверх вони не дивилися. А якби й подивилися, нічого б не побачили в колотнечі вітрів, котрі ховали і захищали. Просто тому, що це було потрібне йому.

— Не дуже. Тобі потрібен вчитель. А того, котрий тобі насправді потрібен, можна знайти серед ельфів. І прадід нас чекає, не хочеться мені його ображати. Знову. І Лютику потрібно в Ліс потрапити, а сам він ніколи не дійде.

— Летимо до ельфів? — легко посміхнулася вона.

— В мою долину, дуже сумніваюся, що звідти хтось вже пішов, — Айнате не втримався і провів пальцем по її підборіддю, бо дуже хотілося, аж пальці свербіли. — І я хочу перевірити одну здогадку. Мені завжди здавалося, що я не чую тіні майстрів і «живі» речі тому, що в мене таланту нема. Але, схоже, це не так. Я просто не був готовий почути, сам собі заборонив, або не зміг прийняти. А тепер можу. Якось так.

Дівчина теж доторкнулася до його обличчя, ледь не до скроні. Співчутливо так, але це не ображало.

— Ти ховався, — видихнула.

— Від самого себе, — погодився і пообіцяв: — Більше не буду. І від себе не буду, і від інших. Нехай приймають мене таким, як я є, і живуть із цим розуміючи свою ницість.

— Це буде твоя страшна помста? — посміхнулася.

— Так, — здається він хижо вишкірився, тому мотнув головою і нарешті її поцілував. Бо теж дуже хотілося.

Та й повинні герої цілувати врятованих дівчат, про це в кожній пісні співається. Звичайно, якщо дівчата не проти. А Йоріт була не проти, притислася тісно і відхилилася тільки коли він нагадав собі де знаходиться і змусив відірватися від неї.

— І що ж ми будемо робити? — спитала, притулившись лобом до його плеча.

— Яка різниця? Головне, що разом, — самовпевнено відповів він і лише зусиллям волі задавив в собі обіцянку повбивати інших претендентів, якщо вони насміляться з’явитися. Бо те все дракон, великий і жадібний. — Але для початку ми займемося крадіжкою. Крадіжками. Хоча це будуть не зовсім крадіжки. Скоріше великий сюрприз для жителів гір.

— О, — Йоріт знову посміхнулася.

— Це буде все одно, що взяти велику палицю і поворушити нею в вулику.

— Хм, — вона подивилася вниз, мабуть натовп внизу теж нагадував їй бджолиний рій. — Нас будуть намагатися наздогнати і вжалити?

— Впевнений. Але в спокої мене все одно не залишать. Та мені того й не хочеться. Мені хочеться оживити долину майстрів. Але не тут. Десь подалі від цих клятих гір. Піти далеко-далеко, як колись предки темних ельфів, і подивитися що з того вийде.

— Це буде чудова помста, — признала дівчина.

— Допоможеш мені?

— Звичайно, — сказала так, ніби іншої відповіді не могло бути.

— Але спочатку крадіжка. Я нічого досі живого цим бовдурам не залишу. І з величезним задоволенням подивлюсь, що вони будуть робити після цього.

Йоріт подивилася дуже уважно.

— Насправді, нічого живого ні в кого не може бути. Такі речи не дарували і тим більш не продавали. Так що красти ми будемо вкрадене.

— Рятувати будем, — серйозно кивнула вона, але через її серйозність проривалися теплі смішинки і впліталися в його вітер. Дуже органічно впліталися, треба сказати. І у вітра з’являлися колючки, не злі, але здатні вжалити якось.

Чим ниткарки можуть вжалити?

Якщо подумати, то лише правдою, котру знати не хочеш. Але як воно взяло й поєдналося з вітром, Айнате й не уявляв.

— Хоча ні, — видихнув він. — Для початку треба побувати в одному місці і поговорити з однією начебто сплячою особою.

Йоріт нахмурилась.

— Тобі сподобається, там гарно, — як хлопчисько пообіцяв він. — І, впевнений, ніхто нам там не завадить. Крилаті господарі гір занадто зайняті, щоб лізти на височенну скелю заради того, щоб побувати в покинутому храмі майже неіснуючої богині.

— О? — видихнула Йоріт і рішуче веліла: — Летимо!

А рій незадоволених підданих так і крутився навколо будинку, з якого чомусь не хотів виходити їх володар.

Хат-сияр

Володар сидів на підлозі і дивився через вікно на небо. Точніше на дивні рвані хмари, легкі, як кісея на вигляд. Але здавалося, за ними щось, або хтось ховається. І теж дивиться, звідти вниз.

А іще він думав. Старанно думав. Над тим, що колись розповідав прадід про свого батька. Це при ньому на майстрів почалося справжнє полювання. Бо хтось з них щось не захотів йому віддати. Ще й якесь пояснення дивне дав. А потім те полювання просто не зупинили. Навіть не намагалися. Майстрів було багато, вони були пихаті, чомусь вважали, що можуть спокійно жити не підкоряючись володарю… А вже за правління батька майстрів було мало. А прадід все ще був живий, хоча дід помер. І розповідав то про дива долини. То про свої власні сумніви, котрі до нього прийшли саме тоді, коли він ні на що вплинути вже не міг. Та й не надихнули його ті сумніви щось робити. Його просто дивувало співпадіння: чим менше тих пихатих майстрів, тим важче знайти достойну дружину, котра народить вартих уваги дітей. Не дівки, а якісь слабачки і істерички, котрі ніяк власну долю прийняти не хочуть. Може це зменшення кількості жителів в тій самій долині так на жінок впливає? Слабкість підтримує слабкість якось.

І так, майстрів він вважав слабкістю. Пихатою і теж нездатною долю прийняти. А прадід дуже слабкість не любив, особливо таку. Мабуть через те, що всі його дружини так і не народили йому по справжньому сильного сина. І ось цим прагненням отримати сильного нащадка за будь-яку ціну він заразив правнука. Котрому до якихось майстрів і зовсім діла не було, поки поряд з молодшим сином не почала крутитися напівельфійка.

— Майстри втрачали талант, коли вбивали, — проговорив він наче куштував цю дивну фразу на смак. — Останні краплі спокою в бурхливій річці безумства. Чому вони навіть не спробували про те сказати? — з подивом спитав у Іхтинха. А в кого ще. Навіть якщо звідси вийдеш, тема дуже вже складна, її спочатку треба обдумати. І… — І здається я розумію, чому менш чистокровні не настільки подуріли, як високі роди. В тобі є якийсь твій власний спокій. В тому хлопці є. В ниткарці. Навіть в мені є. Прадід дуже не любив мою бабусю, бо в її роду були якісь домішки, як він говорив. А ось в кого тих домішок нема, той і зображає зараз кам’яну статую.