розділ 45

Айнате

Бібліотека пропонувала дурню. Можливо в ній були десь книги, в котрих розповідалося як стихійники раніше приборкували власну стихію. Але майстрам ті книги були не потрібні і вони заховали їх якнайдалі. А поблизу залишилися лише дивні наївні казочки. В котрих розповідалося, що приборкувати не треба, що все і так буде добре. Ну, для стихійника точно буде, а всі інші самі винні, якщо не здогадаються тихенько постояти, не привертаючи уваги і не намагаючись розізлити.

А Айнате сумнівався, що якраз ось це все вони вміють.

— Прокляття.

З іншого боку, чому він повинен думати про виживання незнайомих крилатих? Щоб не збожеволіти? Чи тому, що Йоріт вбивство тих ненормальних не сподобається і вона знову почне його боятися? Та він сам себе почне боятися, бо багатенько знає про справжні «подвиги» справжніх крилатих, так що краще не потрібно. Що, якщо почнеш і не зможеш більше зупинитися?

Над книжками Айнате просидів майже всю ніч. І друзі посиділи, бо намагалися допомогти хоча б чимось. Навіть Іхтинха сидів, надутий, як горобець зимою, бо йому книжок не дали. Здається цей дивак вирішив присягнути в вірності єдиному справжньому крилатому і тепер його ображало, що йому не довіряють. Айнате навіть посміявся б із ситуації і інстинктів крилатих, якби не наявні проблеми.

А потім, вже під ранок, все різко стало тільки гірше. Бо замість розповіді, як приборкати кляту магію, він знайшов спочатку повчальну розповідь, все написане в котрій зводилось до: ти і є стихія, роби що хочеш і не роби, що не хочеш. І Айнате точно б закинув ту книгу з лайкою і прокльонами, бо це вже було знущання, якби випадково не перегорнув сторінку і не побачив малюнок. Малюнок того самого приміщення, в котрому протяги спостерігали за Йоріт і навівали їй приємні сни.

— Старий ідіот! — обізвав володаря Айнате, прочитавши опис-інструкцію поряд з малюнком. — Цей придурок засунув її фактично всередину артефакта, — сказав сонному Кавфжику.

Темний у відповідь позіхнув.

— Артефакта, котрий тягне магію і захищає господаря. А господаря в цієї клятої штуки зараз нема, як нема і головного майстра долини при володарі. Так що зробити вона може що завгодно.

— Ов, — оцінив темний. — Мабуть він сподівається, що ти, опинившись там, магічно ослабнеш, злякаєшся…

— Та плювати мені, на що він сподівається. Він там залишив Йоріт на всю ніч. І…

Вітер обережно доторкнувся до голови, наче поцілував. А перед очима промайнула картинка: якісь незнайомі крилаті, на чолі з сивим і відчутно сильним магом підходять до дверей. Вартові, котрі стояли на їх шляху, просто попадали, здається, заснувши. А за дверима була дівчина.

— Самі винні, — видихнув Айнате. — Ми йдемо.

— О? — підозріло дружно скинулись Кавфжик і Іхтинха.

— Через портал, а потім летимо. Там недалеко. Побігли!

І що дивно, всі побігли за ним. Навіть Добряк, котрий здається спав і ніхто його не будив. А навіщо вони йому потрібні, Айнате задумався вже біля самого порталу.

— Ільн! — рявкнув так, що стоявший поряд Кавфжик підскочив. — Ільн, іди сюди!

Маг підбіг, потіснивши темного і завмер, роздивляючись купку, не схожу на портальну арку.

— Я тобі даю дозвіл, беру в свідки силу. Вийти з долини зможеш, зайти назад ні. Те, що не варто заходити, куди не пускає, самі розумієте. Захочете їсти, походіть серед руїн, побачите вхід, заходьте, вас погодують… тут є припаси, так що погодують, погодує, неважливо хто чи що. Якщо я довго не повернусь, ідіть звідси. Портал пропустить, для цього потрібно яскраво уявити місце, куди саме. В тебе вийде.

— Ей, — спробував сперечатися Кавфжик, котрому дуже хотілося в гості до володаря.

— Підкрадатися непоміченими пізно. А жаліти тих, хто полізе, я вже не збираюся, щось погане я їм точно зроблю. Якщо знадобиться, каменя на камені не залишу, — похмуро пообіцяв Айнате, схопив за комір Іхтинха і ступив в портал, не забувши подумати про заборону для інших йти слідом.

І іще встиг почути, як барвисто лається Кавфжик по-темноельфійськи. А потім огорнувся вітрами і стрімко полетів вниз, до прямокутного, невисокого і важкого на вигляд будинка, котрий стояв осторонь від палацового комплексу. Пам’ятається, колись Айнате вважав, що там таємний полігон, або якась скарбниця. А виявляється, просто частина палацу, котра колись належала майстрам і котрій дуже не подобаються всі інші, судячи з того, що там ніхто не поселився.

Двері Айнате вирішив ігнорувати, через вікно було ближче. А яке саме вікно потрібне, він зрозумів відразу. Тому що там був злий вітер, зле щось, котре потурбувати ті, хто йому дуже не подобається, і Йоріт, теж скоріше зла, чим перелякана.

— Яке чудове місце, — прокоментував Айнате, зависнувши перед вікном.

До того, що здалеку здавалося склом, а зблизька виявилося якоюсь магією в чистому виді, він доторкнувся дуже обережно, а то мало як відреагує. Артефакти і амулети, котрі він носив, дружно відізвалися, мов впізнали цю силу. А вона сама продавилася і стала розступатися, наче у нього був пропуск.

— Хорошого вам посмертя, майстри, — прошепотів Айнате, відчуваючи, що у магії, до котрої він доторкнувся, є і воля, і розум і якась частина тих, хто її створив. — Нажаль, в мене ні крихти вашого таланту. Але мені туди дійсно треба. І ось цьому типу теж, — згадав, що все ще тримає за комір Іхтинха.

Магія, котра прикидалася склом, взяла і зникла, мов її і не було.

— Дякую, — видихнув Айнате, заглянув в кімнату, потягнувся вітром до Йоріт, щоб не налякати, а потім зло посміхнувся і закинув через вікно крилатого, ще й підштовхнув магією.

Впав Іхтинха вдало, долетівши до тих, на кого дуже хотілося впустити щось важке. Розхристаного діда і ще декількох крилатих Айнате не випустив, закривши перед ними двері і попросивши ті не відкриватися. Здавалося, вони послухаються так же, як і вікно.

А потім зайшов сам. Ступивши на повітря, на підлогу, підійшовши до Йоріт і обійнявши її, разом зі щитами закутавши в вітер, бо так було спокійніше. І нарешті подивився на володаря, всі інші були зовсім не цікаві. Але вони чомусь не могли тихенько постояти осторонь, перечікуючи бурю. Їм обов’язково потрібно було в ту бурю сунутися і почати щось від неї вимагати.