розділ 44

Айнате

— Йоріт? — першим ділом спитав Кавфжик, коли вони нарешті долетіли.

— Розважається. Над цілим володарем знущається. Не розумію, спеціально, чи випадково, але спостерігати за цим весело. Ніколи не бачив, щоб він з таким завзяттям туди-сюди бігав.

— А я з цим недокрилатим поговорив. Виявляється, володар вкрав Йоріт, щоб ти прийшов якнайшвидше.

— О? — здивувався Айнате. Мотнув головою, відчуваючи, що починає дуріти через ідіотизм ситуації і рішуче пішов до кандидата в покійники.

Нещасний як побачив, що до нього наближається, так одразу зблід і залишився на місці зусиллям волі. Мабуть щось таке, загадкове було у Айнате на обличчі.

— Як тебе хоч звати, нещасний? — спитав, зі здивуванням почувши в своєму голосі співчуття. Страждає ж через дурні плани свого володаря.

— Треба ж знати, що написати на могильному камені, — висунувся Кавфжик, але його проігнорували.

— Іхтинха, — відповів крилатий.

— Орчанське ім’я, — здивувався Добряк і теж був проігнорований, дивився Іхтинха тільки на Айнате.

— Чудово, Іхтинха. Я тут не можу зрозуміти одну річ. У старого придурка є портальні амулети і йому було потрібно, щоб я десь завдяки їх дії опинився. Правильно? Так, яких болотних духів, ти штовхнув у клятий портал дівчину, а не мене? Навіщо ускладнювати такий простий план?

Нещасний кандидат в покійники закліпав і не знайшовся, що сказати. І вигляд у нього був, як у дівчини, від котрої наречений втік коло самого подружнього каменю. А вона ще й при надії. І на весілля батьки дуже багато витратили. І дім вже куплений. А тут таке.

— Здається, ти його зламав, — сказав Кавфжик.

Іхтинха кліпнув. Подивився на темного, потім на небо, потім несміливо на Айнате і видавив з себе:

— Не знаю.

— Не забудь повторити це ж питання для свого діда. У нього мабуть теж буде цікаве обличчя, — порадив Кавфжик.

— Йдемо шукати, як заспокоїти стихійника, — видихнув Айнате. — Бо цей ідіотизм остаточно мене з розуму зведе.

— А може йому просто гарних дівчат в палаці не вистачає. Тому й так.

— Це тобі дівчат постійно не вистачає, причому, не обов’язково гарних, — зауважив Ільн.

— А йому розуму, — пробурчав Айнате. І рішуче пішов до бібліотеки. Бо говорити можна ще довго, але проблеми самі не вирішаться за цей час.

Хоча стихія після цієї розмови чомусь трохи заспокоїлася.

Йоріт

Через декілька годин їй принесли крісло. Не таке старовинне, як у володаря, а звичайне, хоча і доволі незручне. Дівчина в нього сіла і вдячно посміхнулася, а то стояти і ходити їй справді набридло і все більше хотілось сісти. Та хоч би на підлогу.

Свідкам чогось невідомого крісел не принесли, але їм, судячи зі всього, було все одно. Вони час від часу збивалися в групки і про щось розмовляли. Потім розходились і збивались в нові групки. А володар незадоволено за тим спостерігав. Говорити з Йоріт він більше не намагався. І було в неї відчуття, що тому, бо боявся щось почути. Щось важливе. Щось, що змусить його засумніватися. А йому цього дуже не хотілося.

Слідом за кріслом з’явилася дивна жіночка, обвішана амулетами, а можливо й артефактами так густо, що ледь йшла. Вона неприязно подивилася на Йоріт і запропонувала прогулятися по жіночих справах. Далеко, правда, ця прогулянка не зайшла. Всього лише до вбиральні все з тими ж узорами на стінах і одним настільки вузьким вікном, що через нього навіть кішка не пролізе.

— Не роби дурниць, — суворо попередила жіночка.

І Йоріт тихо фиркнула. Смішно ж.

Іще через декілька годин принесли стіл, і їжу з напоями. Стільців чомусь не було. Та й обідати усім разом не передбачалося. Кожен підходив, брав, що хотів, відходив. Володарю принесли окрему тацю, накриту миленькою рожевою кришкою, і він тримав цю композицію на колінах, поки їв якусь кашку. Йоріт навіть захотілося покепкувати, на тему кашок і старих дідів. Але це було б занадто.

Якщо чесно, Йоріт ставало нудно і саме через це хотілося говорити. Причому вже не те, що хотілося раніше. Тепер їй чомусь не треба було пояснювати прописні істини, чи лякати буревіями Айнате. Тепер їй банально хотілося знущатися. Над нею ж знущаються, так чому не відповісти тим же?

— Цікаво, коли прийде ніч, нашій дружній компанії сюди принесуть ліжка? — спитала вона у стіни, візерунок на котрій все так же жив, дихав і час від часу вирощував то птахів, то комах, котрі пролітали по приміщенню і зникали в стіні навпроти. І що воно означає, Йоріт не уявляла. Але воно було безпечне. Принаймні зараз. — І будемо ми всі тут спатоньки, разом з володарем.

— Дурепа, — обізвала жіночка, котра від Йоріт нікуди не поділася. Хто вона така, так і залишилося невідомим. Навіть ім’я ніхто не назвав.

Йоріт її проігнорувала і провела поглядом мерехтливого метелика.

— З дурепами стаються неприємності, — захотіла продовжити говорити жіночка.

— З дурнями теж, — посміхнулася їй Йоріт. Але уточнювати кого вважає дурнем, не стала. Якщо чесно, вона й сама не знала, кого мала на увазі.

Жіночка зобразила велич, а потім потихеньку пішла до володаря. Мабуть скаржитися.

До дівчини тут же підійшов один зі свідків чогось там і довго, мовчки на неї дивився. Аж поки вона не сіла в своє крісло.

Жіночка намагалася щось довести володарю. Чоловіки знову стали збиватися в купки. Наближався вечір і було нудно. І нарешті це набридло володарю. Він махнув рукою і свідки ледь не галопом кинулися до дверей. А для Йоріт дійсно принесли ліжко. Ще й з балдахіном на стовпчиках. І залишилася вона в дивній кімнаті в компанії двох пустих крісел. Зате сни снилися приємні, аж занадто. І на ранок Йоріт запідозрила, що це всього лише кімната для відпочинку. В котрій потрібно засипати, спостерігаючи за магічними пташками і метеликами, бачити чудові сни і прокидатися бадьорою і веселою. Хоча з веселою у Йоріт не склалося. Вона скоріше була мрійлива.