розділ 43

Йоріт

Це було дивно, страшно і одночасно весело.

Щось, можливо навіть дар, намагалось змусити її розповісти все, все, все. Щоб вони зрозуміли нарешті.

Розумна частина її самої наполягала, що нічого розповідати не можна. Нехай для всіх буде сюрприз. А то ще якось підготуються.

І вона балансувала між цими двома непереборними бажаннями, як та артистка на канаті. І сама розуміла, як дивно звучить все, що вона говорить, але промовчати не могла.

Балансування на канаті займало всю її увагу. Мабуть тому на страх місця майже не залишилося і він був якийсь відсторонений. А може тому, що буревії Айнате були набагато страшніші, чим вітер володаря і сильно боятись просто не виходило. Зате довести нещасного до того, що він втік до свого крісла і всівся там з виглядом незадоволеного життям сича, вийшло легко. Хоча вона того не хотіла.

Йоріт до крісла не підходила. Підійде, знову почне говорити дивні речі і балансувати. Краще постояти собі мовчки. Або посидіти на підлозі.

Зате її саму надовго без уваги не залишили.

— Дарма ти так, — промуркотів той тип, котрим її сила об стіну стукнула так, що його захист ледь-ледь витримав.

Йоріт мовчки на нього подивилася.

— В його роду вистачає ниткарок і від тебе він захоче позбавитись. Уже хоче. І тоді мій дядько попросить тебе в дар. Він давно мріє вивчити ниткарку всіма можливими способами, але своїх шкода і родичі не зрозуміють.

І подивився з таким очікуванням, мов був впевнений, що вона зараз побіжить до володаря благати не робити того, не дарувати якомусь ненормальному дядьку. І ще сильніше його роздратує.

Але в Йоріт не вийшло злякатися. Ось просто не вийшло і все тут, не до того якось. І на канат знову не хотілося, тому бігти до володаря вона не збиралася. Від молодика вона просто відвернулась.

— Дурна дівка, — фиркнув він. — Інша б вмовляла, обіцяла всяке.

І пішов собі.

— Бовдур, — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від стіни, бо намальована на ній схематична пташка ставала об’ємною і мала ось-ось відірватися від решти малюнка. Мабуть на щось так реагувала. Цікаво, на що? І чи розуміють крилаті, що це місце живе якимось своїм загадковим життям? Чи вони того не знають, бо подібних пташок здатні побачити лише ниткарки, а їх сюди не водять?

А володар трохи посидів, подумав, знудився і вирішив ще раз поговорити з ненормальною ниткакою. Інакше чого встав і повільно до неї підійшов?

— У нього, як і в його діда, як у всієї їх сімейки є один суттєвий недолік, через який вони й попадалися в пастки, — сказав з очікуванням чогось незрозумілого. — Вони занадто прив’язуються до жінок. А це слабкість.

Йоріт подивилася з цікавістю. Він намагається викликати в ній почуття вини?

— У багатьох жінок теж є ця властивість, — відповіла. — Вони прив’язуються до своїх чоловіків, до своїх дітей, своєї родини. І горлянку заради них всіх перегризуть. І немає нічого страшніше за жінку, котру ті, до кого вона прив’язалася, взяли і зрадили. Є легенда, що так одна імперія розвалилася на частини, через жіночу помсту чоловіку-зраднику. А є жінки, котрі ні до кого і ні до чого не прив’язуються. І їм нема діла ні до чоловіка, ні до дітей і вони заради власного, чого б там не було, через всіх переступлять і не озирнуться. І добре, якби заради високої мети. Іноді заради гарних цяцьок те роблять, чи тому, що все одно, чи взагалі ненавидять чоловіків, ставати дружинами котрих не хотіли, і дітей, котрі до того чоловіка прив’язали. Останні, то страшне, особливо коли щось важливе для себе знаходять.

І посміхнулася.

— Він прийде, — зло виплюнув володар, явно розізлившись на щось своє, що почув в словах Йоріт.

— Я знаю, — кивнула і зробила крок від нього. Канат під ногами розгойдувався і знову хотілося сказати все, все, все. Або навіть прокричати. І володаря старим дурнем обізвати. — Але доведеться почекати.

— Чому? — спитав сердито.

— Щоб не наробив дурниць, про котрі пошкодує.

— Те, що він прийде, вже буде дурниця.

Йоріт зусиллям загнала глибоко-глибоко слова і просто посміхнулася, нехай думає, що хоче.

— Ниткарки, — як лайку виплюнув володар і пішов назад до крісла.

І Йоріт ледь стримала сміх.

Цікаво, він довго туди-сюди ходити збирається, поки не зрозуміє, що почекати дійсно доведеться. Поки Айнате не договориться зі своїми буревіями і не придумає що робити, щоб і крилатих пройняло разом з дідом, і палац випадково не розвалити.

Палац Йоріт було шкода. Він гарний. І живий, як не дивно.

Іхтинха

Прокинувся, або прийшов до тями він, коли навкруги гудів вітер. І висів туман. В першу мить йому навіть здалося, що більше нічого і нікого нема. У цілому світі. А може він взагалі помер і ось це його посмертне існування.

Потім Іхтинха озирнувся і побачив орка котрий сидів посеред вітру і туману і дивився кудись вниз.

— Що? — спитав, просто щоб почути власний голос.

— Летимо, — меланхолійно відповіли за спиною. Чи за потилицею. В цілому, десь там, де він не бачив. — Ти не бійся, ми на щиті сидимо, так нас йому простіше втримати. Чи вітру простіше. Я не дуже зрозумів. Крилаті взагалі такі загадкові.

Іхтинха зробив зусилля і сів на чомусь невидимому. А потім озирнувся. За спиною виявився хлопець, рудуватий такий, з ельфійськими вухами. Ще один блондин, теж з вухами, хоча по відчуттях менш єльф, декілька людей і щось незрозуміле, низеньке сиділи трохи далі. А за ними всіма, спиною до всіх висів в повітрі чоловік. Вітер смикав його за волосся і одяг, але при цьому тримав. Або взагалі був його крилами. Одним цілим з ним. Його силою.

— Прокляття, — прошепотів Іхтинха, розуміючи, що так, дарма володар згадав про онука. Краще б він його не чіпав. Для всіх так би було краще.

— І що? — з розчаруванням спитав рудий ельф. — Відразу своїм очам повірив? Ніяких сумнівів, пошуків неіснуючих артефактів? Як нудно. Може хоч на коліна впадеш і почнеш битися головою… хм, об щит. Ні?