розділ 42

Айнате

— Налякав? — спитав Добряк підійшовши. На відкривача амулетних порталів він все ще дивився з цікавістю. І був впевнений, що по його родоводу добре потопталися орки. Якісь признаки побачив, хоча на вигляд крилатий був, як крилатий. Може вищий за більшість, та і все.

— Захопився, — признався Айнате. — Так тримав в собі той клятий спокій, щоб ось це не добити, що молов, що попало. Але він все одно відповів. Цій наволочі просто захотілося поговорити. Більше ні з ким, мабуть. І я знаю де Йоріт. Вітри вже спостерігають там. Я попросив. Треба ж, просто попросив і навіть не задумався, що роблю. Як ельфи свій Ліс.

— І як твій спокій? — спитав з другого боку Кавфжик, завдяки спільним діям котрого з Ільном вижив крилатий з предками орками. Рудий маг встиг виставити перед майже мертвим тілом щит і другий удар не досяг цілі. А темний, наплювавши на магію, просто взяв і тріснув злетівшого з розуму приятеля по голові. І цього вистачило, щоб підбіг Добряк, схопив і став волати в вухо про допит і жіночу тендітність, котра чогось подібного не переживе. — Голова не болить?

— Як би я цього оживляв, якби боліла? — махнув рукою Айнате. — Але прямо зараз мені не можна летіти. Бо я все на друзки там рознесу. Прокляття, що взагалі з цим можна зробити?

— Як заспокоїтися? — перепитав Кавфжик.

— Як контролювати. Іще й ця клята магія, котра пару підбирає, підігріває і штовхає.

— Але летіти ти можеш, головне не до свого чудового діда, — зробив висновок темний.

— Зможу, — трохи подумавши, сказав Айнате.

— Тоді тобі потрібно подумати, хто зможе допомогти і летіти туди.

У Айнате думати взагалі не виходило, судячи з того, що така проста думка в його голові навіть не промайнула. Але якщо постаратися…

— До ельфів не можна. Там прадід. Він не відпустить поки взагалі все в порядку не буде. А час для нього, то таке. І те, що дівчина буде боятися, чекати, що хтось може спробувати… те все для нього не аргумент. Тим більш, в неї захист ледь не найкращий в світі. А Ліс зможе не відпустити. Впевнений.

— Іще?

— Іще… іще хіба що дідова бібліотека.

Айнате подивився на сплячого під деревом крилатого, потер перенісся, притис силу, котрій дуже хотілося його добити і похитав головою.

— Ні, летіти прямо зараз не можна. Треба щоб ось це регенерувало, його з собою візьмемо. Може ще щось цікаве скаже. Я поки в собі розберусь, бо зараз спокій з мене злітає при найменшому русі.

— Бачив б ти цей спокій, — пробурчав Добряк.

— Тим більш. Треба трохи часу. Якби було неможливо щось зробити самому, сова і Мисливець не обмежились би балачками. Чомусь мені так здається. А потім, поговоримо з крилатим, якщо прокинеться, і я вас запрошую в гості. І… Кавфжик, ти зможеш політ замаскувати?

— Під білу гарну хмарку? — спитав темний і вишкірився. — Та запросто. Головне щоб летіла не надто швидко.

— Добре, — видихнув Айнате і закрив очі. Чомусь здавалося, що так легше втримати буревії, котрі рвуться в світ. Можливо лише тому, що Йоріт бачила ті буревії саме в очах.

***

Йоріт

Що сталося, в першу мить вона не зрозуміла. Бо сталося воно занадто швидко. Ось вона стоїть біля коня і звично подивляється в бік Айнате. Але не дуже часто, щоб він не помітив і не відволікся. Ось з тіней сплітається незрозуміла фігура і несеться до неї, наче в страшному сні. Ось вона закричала, скоріше від несподіванки, чим з переляку. А потім раз, і стоїть вже посеред великої кам’яної зали з вузькими високими вікнами. І на неї витріщаються якісь чоловіки. З котрими щось не так.

— Хм, — сказав той з них, котрий сидів в старовинному дерев’яному кріслі з підкладеною під зад яскраво-червоною подушкою з китицями. — І це все?

Наче очікував побачити щось інше. Щось, що б його більше здивувало.

Йоріт відчула, як в неї несподівано для самої розтягуюся губи в неприємній посмішці, а ноги роблять впевнений крок вперед. А потім вона ще й голову нахилила вбік, придивляючись. Спочатку до чоловіка в кріслі. Потім до інших.

— Крилаті, — сказала без здивування. Якщо подумати, то кому вона іще потрібна? — Але якісь не такі.

Йоріт кліпнула і тремтяче марево над головою одного з чоловіків перетворилося на трепетний вогник, здатний згаснути від найменшого пориву вітру. Недарма він відійшов подалі від того, що сидів в кріслі. Його огортав вітер. Холодний і колючий, здатний намести високі кучугури. Але не більше.

— Зимовий вітер, — сказала, — котрий любить яскраві кольори. Так дивно. В казках зимовий вітер завжди в білому.

Чоловік в кріслі нахмурився. А до Йоріт підійшов інший чоловік, теж з вогнем, трішки сильнішим, ніж в того, трепетного і переляканого.

— Дурна дівко, якщо ти ще раз осмілишся заговорити без дозволу… — рикнув він і протягнув руку, навколо якої мерехтів вогонь. Жовтенький такий, наче сонечко.

Йоріт протягнула свою назустріч і спробувала потикати в вогонь пальцем. Чомусь він здавався безпечним. Вогонь спочатку сахнувся, а потім відділився від руки, яскравим метеликом підлетів до дівчини і сів на волосся. Вона погладила метелика і він втягнувся в палець. В грудях потепліло, з глибин піднялася та клята магія, котра штовхала до Айнате і натурально фиркнула в бік присутніх, а зала стала яскравішою. По стінах зазміїлися світлі узори, сплітаючись в магічні знаки. Стеля засвітилася блакитним, нагадавши цим про темних ельфів, вікна побіліли і стали нагадувати сніжні провалля, а чоловіки навпаки потемніли, зате їх вогники, вітерці і фонтанчики стали більш помітними.

— А землі нема. Цікаво, раніше була? — спитала саму себе дівчина.

— Ниткарка, — наче відповів їй чоловік в кріслі. — Дуже дивна ниткарка.

— Вона мою магію вкрала, — розгублено сказав чоловік, котрий стояв перед Йоріт і котрого вона примудрялася ігнорувати.

— Та відросте, — посміхнулася йому Йоріт. — Вогник відросте. Якби я вкрала магію, ти б помер. Бо крилаті — чарівні створіння, точно як ельфи. І як ельфи, без магії помирають. Так що твоя магія завжди в тобі, а прояви, то таке, можна і без тих проявів жити, все одно нікуди не дінеться.