розділ 18

Йоріт

Відчуття були дивні. Можливо через те, що вона була ниткаркою і могла б зрозуміти значно більше, якби уміла. Але вона не уміла, що не заважало їй відчувати — що б воно не було, його значно більше, ніж є. Якось так.

Айнате, котрому набридло пояснювати чому сталося те, що сталося і чому це лише магія — Йоріт навіть здалося, що він сам не дуже в свої пояснення вірить, але все одно намагається себе переконати — став розповідати чим допоможе те, що дівчина розбила йому носа. Справа в тому, що досі вона самостійно вчилася користуватися магією як людина. А людина вона не дуже, якщо чесно. Не зовсім людина. І магічний дар у неї зовсім не людський. І те, що вона з ним досі робила, більш на все схоже на спробу посадити на прив’язь мисливського пса. Ага, щоб двір охороняв. А він то ями під парканом копає, то курей душить, то гавкає якось дивно. І це не собака бракований, це хазяїн у нього ідіот.

В людях, навіть якщо вони маги, тої магії насправді не багато. Настільки небагато, що вони її можуть накопичувати. Власне, постійно накопичують. І в них може так статися, що все накопичене витратиться. Тому люди завжди обвішуються камінчиками-накопичувачами, та іншими цяцьками. У всіх інших, навіть у орків, не кажучи вже про ельфів і жителів гір, магії багато. Вони самі більшою частиною магія. І закінчитися вона у них може лише якщо помруть. Або вони помруть відразу, якщо закінчиться. Є така закономірність, але що там важливіше, не дуже зрозуміло. Бо навіть коли магію відрізають, насправді перекривають можливість щось з нею робити, а сама вона нікуди не дівається. Залишити себе без магії може лише власник тієї магії, якщо дуже постарається.

І ось є чудова дівчина Йоріт. Котра розуміє одного разу, що вона маг. І вчитися магії починає. Як людина. Фактично тою людиною не будучи. А люди насамперед вчаться берегти магію, не витрачати зайвого. І вона вчиться. Накопичує те, чого і так забагато.

Могло ось це закінчитися чимось хорошим?

Та не пусти її разом з магією на полігон, і Айнате, перед тим, як лякати, довелося б обвіситися такими щитами… ліс би точно не встояв. Досить велика частина лісу. А полігон більшу частину викиду все-таки поглинув. Приклало Айнате на щастя меншою. Правильно він усе зрозумів і розрахував. А іще дівчину міг налякати хтось сторонній, посеред якогось міста.

Йоріт покивала, а потім іще й похвалила. Хтось говорив, що чоловіків потрібно хвалити, як і дітей, особливо якщо заслуговують.

Айнате якось дивно на неї подивився. Можливо теж те твердження чув.

— І що тепер? — обережно спитала дівчина, колупаючи тістечко і не відчуваючи його смак. А ще вона себе впіймала на тому, що більше не боїться дивитися в очі Айнате, хоча буревії звідти нікуди не поділися. Та їй взагалі подобається на нього дивитися. Плечі в нього такі широкі, руки міцні, великі долоні, а риси обличчя досить витончені, мабуть через ельфів в предках.

— Тепер будемо вчитися нічого зайвого не накопичувати і користуватися тим, що є. Вчитель з мене так собі, чомусь складному навряд навчу, тут знову ж потрібні ельфи, в них є вчителі. Але простим щитам і ударам зможу. Ще можу спробувати навчити регенерувати, точніше направляти, твій організм сам те вміє, правда, зайво витрачається і занадто багато часу потребує. Щоб лікувати інших, потрібно мати трохи таланту. А ось із собою простіше.

Йоріт кивнула і посміхнулася.

— Головне, тепер ти відчуваєш власну силу, а не ігноруєш те відчуття тільки тому, що у людей так не буває, в них нема постійного потоку, в них резерв.

— О, — видихнула дівчина і прислухалася до себе.

Вона дійсно щось відчувала. Щось тепле і схоже на дихання. І це щось зовсім не текло, воно просто було, скрізь, завіть навкруги неї. Але найяскравіша точка у цьому всьому була саме там, де казав її шукати Айнате, трохи вище пупка. І як вона раніше її не помічала? Це треба ж.

— Все буде добре, — пообіцяв чоловік і теж посміхнувся, через що навіть його буревії посвітлішали. — До ельфів ми доїдемо, так, чи інакше. Навіть якщо їхати доведеться надто вже кружною дорогою і залишити ті високі роди зовсім без ловців, а можливо і всіх інших сильних.

Прозвучало досить впевнено і Йоріт кивнула.

Мірх дивився з цікавістю і підозрілістю, але Йоріт не могла нічого йому розповісти. Про магію не могла, бо сама поки мало що зрозуміла і намагалася звикнути, що світ став іншим. В чому саме іншим, вона теж не розуміла. Але він точно тепер був якийсь не такий. Про поцілунок і дивні пояснення не могла розповісти тим більш. Ну, не схожий він на подружку. А про такі речі розмовляють зазвичай саме з подружками.

Айнате старанно намагався втримати баланс. Баланс між тим, що Йоріт потрібно було вчити, обіцяв же, і тим, що магію потрібно було якнайменше провокувати в плані пошуку ідеальної пари. Виходило в нього так собі. Вирш навіть посміюватися почав. А підозрілості в очах Мірха ставало все більше і більше.

Самій Йоріт протистояти тій магії чомусь не хотілося. Не те, щоб вона мріяла про талановитих магічно дітей, або не могла б прожити життя без чоловіка з буревіями в очах. Просто їй здавалося, що найправильніше, що можна тепер зробити, це дозволити всьому йти, як йому хочеться. Бо чинити опір буде тією ще дурнею, нічим не кращою за пошуки сильної матері для своїх дітей, котрими так старанно займалися родичі Айнате. І так, це всього лише магія. Така собі підказка. Придивіться одне до одного, раптом сподобаєтеся. Якось так. Це не наказ хапати і не відпускати. А тим більше не пропозиція відштовхувати і втікати. Чомусь Йоріт була в цьому впевнена. Можливо тому, що ниткарка.

Або їй хотілося, щоб воно кудись, та зайшло. Бо, якщо не брехати самій собі, цей чоловік їй подобався і до того поцілунку.