Розділ 9.
— Заплющ очі й відчуй два найближчі Стовпи. Вони не тільки зв’язують зрізи, а й допомагають ходити між ними, — вчить мене гномиха. Я стою поруч і намагаюся запам’ятати кожне слово так, наче від цього залежить моє життя. Що, власне, так і є. Доки я не зрозумію правил переходу і не навчу інших — ми бранці цього світу.
Цього ранку я пережив зворушливу сцену прощання. Олена й Рита хвилин п’ять не злазили з моєї шиї, вимагаючи обіцянки повернутися живим. Щоб прискорити процес, я дав клятвену обіцянку, подумавши, що якщо я вже її порушу, то мені буде все одно. Мужики довго тиснули руку й підбадьорливо ляскали по плечах. У результаті на момент виходу я вже не відчував правої руки й нили плечі.
Зважаючи на те, що урок із гномихою я проводив десь за кілометр від стін Цитаделі, більша частина населення продовжувала спостерігати за нами.
— Коли відчуєш Стовпи, проведи між ними умовну лінію. Ти обов’язково повинен її побачити. Вона хоч і умовна, але має чітко проглядатися в темряві, — продовжує гномиха.
— Як же я побачу її, якщо очі заплющені?
— Уявою! — злиться наставниця на тупість свого учня. — Ти повинен створити її своєю уявою. Після того як побачиш, необхідно через неї перейти. Ось і все. Ти опинишся на іншому зрізі. Якщо пройдеш над лінією — потрапиш у світ, розташований вище. Під лінією — відповідно, в розташований нижче. У момент перетину лінії ти можеш зупинитися й подивитися, куди йдеш. У разі якщо точка виходу тебе чимось не влаштовує, повертаєшся назад. Зсуваєшся у своєму зрізі на деяку відстань і починаєш усе по-новій. Зрозуміло?
— Наче так. Зараз спробую.
Я заплющую очі й починаю подумки шукати Стовпи. Після кількох спроб я щось відчуваю, а за кілька секунд у темряві, що мене оточувала, починають з’являтися вертикальні світні лінії. Намагаюся зосередитися на цих лініях, і вони повільно перетворюються на гігантські вертикальні стовпи світла. По них, як кров по венах, рухаються пульсуючі потоки сили.
— Бачу, — шепочу я, боячись сполохати побачене. — Стовпи…
— Вибирай найближчі й будуй лінію.
Мене оточує приблизно десяток Стовпів. Одні розташовані досить близько, інші видніються вдалині. З них вибираю два найбільш великі та яскраві. Насилу вдається провести між ними лінію. Вона виходить якоюсь нечіткою і тремтячою. Варто тільки мені послабити увагу, вона вмить зникає. Десь із десятої спроби уяві вдалося провести більш-менш стабільну лінію, що з’єднує дві світні колони.
— Є. Вийшло.
— Тепер уяви, що ти пролітаєш над лінією.
Точка перегляду в ілюзорному світі ворухнулася й повільно рушила в бік лінії. Лінія все ближче й ближче. Вона теж світиться, але не так яскраво, як стовпи. Я перетинаю лінію. І нічого.
— А далі? — питаю я. — Що далі?
Але гномиха чомусь мовчить.
Розплющую очі й трохи не падаю від подиву. Кручу головою, намагаючись зрозуміти, де я.
Де Цитадель? А скелі? І чому все жовтого кольору?
Поруч зі мною просто з повітря проявляється гномиха, яка тримає за повід свого верблюда. Вона широко посміхається.
— Я ж казала, що це просто. Навіть мій супутник уміє це робити, — поплескує вона верблюда по мускулистій нозі.
— Де я? — все ніяк не можу прийти до тями я.
— У мене вдома. Це мій зріз. Батьківщина копачів.
Ще раз озираюся. Цього разу трохи спокійніше. Наді мною чисте блакитне небо, вкрите пухнастими хмаринками, що неквапливо пливуть у своїх надзвичайно важливих справах. У зеніті зависло яскраве сонце. Майже як удома, лише спектр світла ближчий до жовтого. Навколо, до самого горизонту — рівна, як стіл, жовта пустеля. Опускаю очі й бачу, що ноги по кісточки пішли в дрібнозернистий пісок. Нахилившись, набираю його повну жменю й пересипаю з руки в руку. Я вже встиг відвикнути від яскравих кольорів. Усе здається ошатним, святковим. Навіть звичайний пісок. Піднявши голову вгору, посміхаюся майже рідному небу. Як же я за ним скучив.
Гномиха уважно дивиться на мене.
— Майже як удома, — пояснюю я свою поведінку.
— Розумію, — вона співчутливо киває головою. — Скучив?
— Дуже, — відповідаю я і прокашлююся, намагаючись усунути клубок, що підступив до горла. — Що далі?
— Он Трикутник, — показує вона рукою в бік темної плями за сотню метрів від нас. — Ходімо.
Ми повільно йдемо, занурюючи ноги в пісок. Пляма, наближаючись, набуває трикутної форми.
— Прийшли, — каже гномиха, усажуючись на пісок. Верблюд одразу ж занурив морду в пісок і почав там щось вишукувати. — Тільки на Трикутник завчасно не ставай, — передбачає вона моє бажання.
Обходжу навколо Трикутника справедливості. Це чорна кам’яна призма, в основі якої рівносторонній трикутник зі стороною метрів у тридцять. Призма виступає з-під піску сантиметрів на десять.
Змахом руки змітаю з її поверхні пісок.
Ні, це не камінь. Швидше темне гладке скло. Притуляю обличчя до поверхні Трикутника й прикриваю з боків руками, намагаючись побачити, що ж там усередині призми.
— А навіщо Майстри його створили? — питаю, так нічого й не розглянувши.
— Не знаю. Майстри — досить загадкові. Йдучи, вони залишили після себе багато різних предметів… Для чого призначена більша частина , ми так і не змогли зрозуміти.
— Куди пішли? — мені набридло возитися навколо трикутника, і я вирішив побільше дізнатися про цих загадкових Майстрів.
— Напевно, будувати інші світи у Великій Порожнечі.
Я тільки збирався запитати, що таке Велика Порожнеча, як гномиха схопилася на ноги й показала кудись угору.
— Дивись.
— Птахи? — розгледів я в повітрі зграю якихось крилатих істот.
— Ні. Брат зі своєю свитою, — вона дуже по-людськи сплюнула на пісок. Схоже, з сімейною любов’ю у них було не все гаразд.
Зграя швидко наближається, і незабаром я вже можу розглядіти істот, що складають її. Це якась подоба величезних кажанів білого кольору. Зрідка змахуючи шкірястими крилами з довгими пазурами на кінцях, вони планують до нас. На спині кожного з кажанів сидить по гному, який керує ним за допомогою поводів, продітих у дірки на кінчиках вух.