Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 5

Розділ 5.

— Прокидайся, лежню! — прогуідв трубним басом над вухом Мотор. — Приїхали.

Душевно потягнувшись, озираюся. Джип примостився на схилі кам’янистого пагорба біля входу в шахту. Вдалині підносяться Пальці — п’ять височенних кам’яних шпилів, що впираються в сіре хмарне небо. Якщо напружити уяву, то ці велетні й справді здаються пальцями з кривими пазурами, що виростають із кам’яної товщі. Іноді здається, ніби це якийсь гігант висунув з-під землі руку, бажаючи прибрати з неба сонце, яке заважає спати.

Люблю бувати на цій шахті. Річ у тім, що більшість шахт розташовані або в скельних масивах, або в ущелинах, а двадцятьчетвірка затишно влаштувалася біля підніжжя невисокого пагорба. Розташувавшись на його вершині, можна без зусиль тримати під контролем навколишню рівнину.

— Гноми прибули? — цікавлюся, вилізаючи з машини й розминаючи затерпле від тривалого сидіння тіло.

— Нє-а.

Мотор запалює сигарету і влаштовується за туреллю танкового кулемета на задньому сидінні. Сухо брязкає затвор, заганяючи перший патрон зі стрічки, що зміїться по сидінню, в ствол.

Роблю коло пошани навколо джипа, з діловим виглядом постукуючи носком черевика по скатах.

— Скоро задні міняти доведеться, — ні до кого не звертаючись, кажу я. — Зовсім уже стерлися. Он, навіть подекуди корд потріскався.

— Ще б пак, — перехиляється через борт машини Мотор, дивлячись на колесо. — По такому камінню… У нього ж краї гострі. Тут жодна гума не витримає. Хоч залізні став.

— А Аня де?

— Там, — маше він рукою на вершину пагорба.

Оперативно дівчина працює. Ми тільки прибули, а вона вже на позиції. Зате я продрих усю дорогу як останній ледар. А ще й старший групи.

— Я прогуляюся. Огляну місцевість, — повідомляю напарника. — І ось що, Моторе, плеєр не вмикай. А то до тебе потім не докричишся.

— Yes, ser! — козиряє він.

Закидаю автомат на плече і плетуся в бік шахти. Всередину нам заходити заборонено Договором. Чорт би його забрав, цей Договір. Як кістка в горлі. Туди не можна. Сюди не можна. Мовляв, ваша справа воювати й нас захищати… Прямо дівчатка-недоторки.

Підійшовши до отвору шахти, заглядаю всередину. Шахта — не зовсім правильна назва. Скоріше вже копальня чи, може, рудник.

У шахти, наскільки я пам’ятаю, напрямок тунелю вертикально вниз. А тут коридор іде з невеликим нахилом униз під пагорб. Вхід акуратно обкладений кам’яними брилами, скріпленими якимось розчином. Стелю темного коридору підпирають кам’яні стовпи.

Кумедно… У нас опори роблять із дерева… Хоча звідки тут узятися дереву. Тут і рослинності пристойної немає. Суцільна кам’яна пустеля. І чим усе це різноманіття тварюк харчується? При думці про тварюк озираюся. Наче чисто.

— Гноми прибули, — шипить портативна рація, що бовтається на боці.

— Аню, з якого боку ці смердючки рухаються?

— Зараз вони біля Мізинця. За пів години будуть тут.

Мізинець — найближча до нас скеля Пальців.

— Зрозумів. Іду назустріч, — відповідаю  і вже збираюся повернути рацію на пояс, як мене зупиняє її голос.

— Ти там обережніше. Добре?

— Ох, які ми турботливі, — з насмішкою вклинюється Мотор у розмову.

— Не смішно! — різко осаджую його. — Будь уважнішим.

— Буду.

Швидким кроком прямую в бік гостей. Це не обов’язково, але останній невдалий виїзд робить мене обережнішим. Автомат переселяється з плеча на бік. Сьогодні мене зненацька не застануть. Усі були детально проінструктовані щодо зовнішності, звичок та зброї можливого супротивника. Це не з тваринами воювати… Він якщо зі своєї гармати накриє, то й попелу не залишиться. Минулого разу навіть кам’яний вхід у шахту, як пластиліновий, потік.

За кілька хвилин я вже бачу караван із десятка верблюдів, на яких сидять маленькі незграбні силуети. Тварини вишикувалися вервечкою, повільно рухаючись у бік шахти.

Вирішую залишитися тут і почекати. Змахнувши пил, сідаю на нагрітий сонцем уламок скелі. Ліворуч лунає шурхіт каміння. Різко падаю на землю, відкочуючись убік, і тільки опинившись за пару метрів від уламка, не піднімаючись, скидаю автомат.

— Що сталося? — схвильованим голосом прокидається рація.

— Усе в нормі, — встаю я, обтріпуючи джинси від кам’яного пилу. — Кріт налякав.

Тупорила тварина, сукаючи короткими лапками з кривими лопатоподібними пазурами, вибирається з кам’яної товщі. Триметрова ковбаса її тулуба за сегментацією дуже схожа на дощового черв’яка. Голова, або, точніше, передня частина тулуба прикрита трьома зубчастими пластинами, що кришать кам’яну породу, як шахтний бур.

Істота в принципі нешкідлива, якщо, звісно, не опинитися в зоні досяжності її коротких лапок. Кріт — санітар цього світу. Він прокладає свої шляхи від трупа до трупа, очищаючи поверхню.

Я дочекався каравану і прилаштувався йому в хвіст, не перестаючи крутити головою. Гноми навіть не звернули уваги на мою присутність. Закутані в шкіряні плащі, вони сидять між горбами своїх тварин практично без рухів. Спини та боки верблюдів завішані кошиками й гірницькими інструментами.

Так вервечкою ми не поспішаючи добираємося до шахти. Караван зупиняється за десяток метрів від входу. Обганяю тварин, що зупинилися, і займаю позицію осторонь від вхідної арки.

Розвантаживши верблюдів, гноми беруть інструменти, великі круглі ліхтарі й, вишикувавшись ланцюжком, зникають у глибині.

— Усі зайшли, — вимовляю в мікрофон, коли останній гном сховався за поворотом коридору. — Всім увага. Минулого разу на нас напали саме в такій ситуації. Дивитися в обидва ока.

— Окей! — хвацько вигукує Мотор. — І муха не пролетить!

— У мене все чисто, — маше рукою Аня з вершини пагорба.

В очікуванні минає кілька годин. Гноми періодично витягують із надр шахти щільно закриті кришками кошики. На нас, як і раніше, не звертають уваги, наче нас і немає зовсім. Верблюди в очікуванні господарів понуро лижуть каміння лопатоподібними язиками.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше