Розділ 1.

Розділ 1.

— Тисни! — волає за спиною Стас. — Тисни швидше!

— Та тисну я, тисну! — огризаюся я, не повертаючи голови. Та й повертати її, власне, ніколи. Джип і так іде на швидкості, що значно перевищує розумну, враховуючи якість дороги. Точніше, її відсутність. Ось уже хвилин десять ми виляємо між уламками скель, прориваючись до виходу з ущелини, яка здається безкінечною. А на хвості, поступово наздоганяючи, висить п’ятірка тушканчиків-переростків, що прагнуть зжерти нас. Звісно, нас така перспектива геть не приваблює, тому я й витискаю з надсадно завиваючого мотора останні кінські сили, намагаючись при цьому не перекинутися, налетівши на чергову брилу, або не шугнути в одну з глибоких вирв, наритих усюдисущими кротами.

Наше авто, хоч і є позашляховиком, до того ж досить непоганим — Мерседес усе-таки, — з трудом долає перешкоди з кам’яних завалів. На кожному новому валуні жалібно стогне правий задній амортизатор. Напевно, десь по дорозі його зачепив гострий уламок скелі. Головне, щоб додому витримав, а там Малюк його підлатає, буде як новий.

Спочатку переслідувачів було більше, але Стасу якимось дивом вдалося підстрелити трьох, попри скажені стрибки машини. Недарма він вважається у нас найкращим стрільцем.

— Ти можеш їхати рівніше? — Стас відчайно намагається впіймати одного з тушканчиків в оптичний приціл важкого карабіна. — Хоч трохи? — У його голосі проглядають благальні нотки. — Хоч трохи. І я зараз же цього гада приголублю.

Під гадом він має на увазі найбільшого тушканчика, який метрів на десять вирвався попереду своїх родичів. Пухнасте звірисько заввишки зо два метри з легкістю перестрибує брили, які мені доводилося об’їжджати, і наздоганяє нас. Його довгі мускулисті ноги куди краще пасують цьому світу, ніж колеса автомобіля. Були б ми на хорошій трасі, я б показав цій тварюці міць людської техніки. А так… Я важко зітхнув і різко смикнув кермо, проводячи чорне тіло джипа по самому краю кротячої вирви діаметром метрів у п’ять. Машина брикнула задом і, нахилившись на правий бік, викинула з-під коліс віяло кам’яної крихти.

У відповідь на мої маневри з-за спини пролунав добірний мат, який у всіх подробицях коментував мій стиль водіння та тутешні дороги.

— Вибач. Відволікся.

— Ти рідше так відволікайся! — люто рявкає Стас. — А то загубиш мене на черговому повороті!

Його докір цілком обґрунтований. Через мою неуважність ми й справді могли потрапити до лап переслідувачів.

Попереду серед сірого каміння мигнула смуга жовтого піску.

— От біс! — голосно вилаявся я.

— Що ще? — нахилився через спинку сидіння Стас. — Чим ти мене ще порадуєш?

— Пісок! Тримайся міцно!

Він кинув карабін на підлогу й обома руками вхопився за металеву арку з труб, що правила за дах нашому відкритому авто.

Жовте пульсуюче світло різко виділяється на тлі сірого оточення. Воно здається чимось чужорідним серед високих сірих скель, що обступили нас із двох боків. Це наче йдеш довгим вузьким коридором, десь високо видніється брудно-сіра стеля з засидженими мухами тьмяними лампами, які відкидають каламутні тіні на сірі дешеві шпалери, і раптом на підлозі бачиш калюжу жовтої фосфоресцентної фарби. Ось у нашому випадку те саме.

Цей пісок — одна з численних загадок цього світу. Плями фосфоресцентного піску зникали й з’являлися самі по собі. За винятком світіння та такої незвичної поведінки, це був просто пісок. Олена жартома називає його бродячим лишаєм. Як на мене, вона не зовсім права, лишай наче не жовтого кольору, хіба тільки якщо намазати його йодом.

Саме те, що це звичайний пісок, і викликало моє хвилювання. Наявність смуги піску означає буксування. А якщо буксування — то втрата швидкості. А якщо втрата швидкості — то скорочення відстані між нами й тушканчиками. А якщо скорочення відстані…

Я урвав логічний ланцюжок із передбачувано невеселим, принаймні для нас, кінцем і приготувався до різкого гальмування.

Якщо ми влетимо в цю перешкоду на великій швидкості, дуже високий шанс, що нас занесе і вдарить об найближчі скелі.

— Гальмуй! — схвильований хрип попутника над правим вухом змушує мене здригнутися.

— Знаю! — огризаюся я, не відриваючи очей від перешкоди, що наближається. — Не заважай!

Відстань до жовтої плями зменшується з кожною секундою. Трохи скидаю швидкість. Ватажок тушканчиків, побачивши, що жертва сповільнює хід, задер голову вгору й видав радісне протяжне виття. Від цього виття мороз пішов по шкірі, і гидко занили зуби.

Тільки б нас не занесло. Тільки б проскочити. Руки, обтягнуті шкіряними рукавичками, міцніше вчепилися в кермо, готуючись до різких маневрів.

Відсталі родичі підхопили виття вожака, і ущелина заповнилася мерзенними звуками, що багаторазово відбивалися від скель. Хребет завібрував у тон багатоголосому виттю, сповіщаючи про пробудження страху, який на певний час заснув.

Короткий погляд у дзеркало фіксує зменшення відстані й радісно задерті хвости переслідувачів, які скачуть, наче кенгуру, від одного рівного майданчика до іншого.

Ох уже ці хвости…

Саме через довгі хвости, понад два метри, з пухнастими китицями на кінцях, ці звірятка отримали таку безневинну назву. При першому знайомстві з цими істотами ми сприйняли їх за мирних травоїдних, оскільки ані кігтів, ані зубів у них помітно не було. Така омана тривала недовго. Під час одного з виїздів до шахти загинув Артур, отримавши удар китицею по спині. Його шкіряна куртка і більша частина спини миттєво перетворилися на  рідке місиво , яке одразу ж заходився злизувати язиком молодий тушканчик, що досі ховався за виступом скелі. Ми нагодилися за хвилину й зрешетили тварюку впритул з автоматів. Але Артуру допомагати було вже запізно. Якась рідина, що вироблялася хвостовими залозами, розчинила більшу частину його торса, залишивши цілими тільки кістки. Опинившись поруч, ми виявили, що він ще живий. Крізь білі ґрати ребер і грудки напіврозчинених нутрощів виднілося все ще пульсуюче серце. Він намагався нам щось сказати, судомно смикалася рука, стискаючи автомат, який так і не став у пригоді. Досі пам’ятаю, як билася в істериці Аня, не зводячи погляду з помираючого Артура. Пам’ятаю шалені очі Мічмана, який розряджав обойму у вже давно мертвого звіра. Це було майже пів року тому.