Глава 28. Останній козир та Фестиваль джазу

Щоранку король Родгар отримував сніданок з кавою та продовження історії Вішфулфельда, Лінди, самого Родгара та Ліндіних друзів – веселого нахабного фамільяра Аркадільйона, хазяїв таверни – Магди та Бохмеля, пусліків, яких наприкінці літа стало аж восьмеро та Дима, який потоваришував із Бохмелем і тепер вони разом збудували терасу, яку планували використовувати й взимку. Нині гадали як краще зробити опалення та вікна, які б можна було б вставляти та знімати.

Родгар збирав сувої, складав у скриню і знав майже кожен напам’ять. З моменту, коли леді Аврора постала у ганебному вигляді не тільки перед королем, а і перед усім народом він відчайдушно намагався пригадати ще хоч щось. Однак пам’ять повертатися не хотіла. Ліндіна книжка, яку щоночі вона писала, була схожа на всі пережиті емоції поруч із нею. Родгара тягнуло до Лінди, але не кохання. Цікавість. Тільки цікавість. Щоранку він розгортав сувій із думкою: «А що там далі?»

Лінда мовчала. Вона так і не заговорила. Нова історія Вішфулфельда майже написана. Не вистачає однієї останньої глави. Лінда взяла перерву. Бо писала настільки швидко, що за нею не встигали картографи, які за десятиліття забули назви міст та поселень і тепер з величезною радістю відновлювали карти. У неї ще є цілий місяць.

Шеметар приходив до Лінди щотижня. Приносив нові мушлі, старі забирав на підзарядку, випивав горнятко кави, смакував тістечком і уходив, нічого не потребуючи навзаєм. Лінда дивувалася, втім не нав’язувалася. Іноді Шеметар гуляв із нею ввечері.

І от сьогодні – запросив покататися на грифоні вночі. Лінда погодилася. Вона вдягла нові джинси. О, так-так, Даніелі вдалося начарувати тканину. Щоправда не обійшлося без побічок. Кожен, хто вдягав джинси, пів дня наспівував веселі мелодії… Аркадільйона. Молька несамовито радів цьому. Він став популярним навіть у джинсах.

Королівство змінювалося. Тепер у джинсах ходили навіть у королівському палаці – Аркадільйон зробив подарунок королівській родині. Королева подарунок оцінила, хоч і соромилася виходити перед слугами у штанах, які хоч і не сильно обтягували ноги, але все ж таки, вона б хотіла більш просторі.

З гарбуза надії Бохмель з Димом зробили справжню карету. Коли м’якоть повністю вибрали, вони вичистили й видубили гарбуз всередині. Висушили, укріпили його, а потім вирізали дверцята, всередині оббили м’якою тканиною, зробили сидіння та приладнали колеса.

Лінда вважала себе майже Попелюшкою – черевичок загубила, карета з гарбуза є, залишилося кучера зі щура начарувати та мишей перетворити на коней. А ще Даніела перешила її сукню, яку подарував король Родгар. Вона зробила вставки із синього пан-оксамиту. І тепер це виглядало просто приголомшливо. Волосся відросло. Тепер вона користувалася шпильками.

Вечір чарівний і невагомий. Зірки крупними цвяхами майже вбиті в оксамит неба. Скрізь лунає джаз – столиця готується до джаз-фестивалю. Вже починаються відбіркові тури. Аркадільйон хвилюється. Він майже щодня зазирає Лінді в очі і запитує:

–  Я ж зможу перемогти? Бо я написав такий хіт, такий, що… це аж бомбецький хітяра!

Лінда гладить його чубчик, що став тепер золотого кольору й підтримує як може. Тільки пан Бохмель ходить мов грозова хмара. З того самого моменту, як дізнався, що Лінда зустрічається сьогодні ввечері з Шеметаром. Магда теж щось незрозуміле бубонить і відмахується, мовляв, багато роботи. А її дійсно багато.

До їхньої команди додалися ще кілька хлопців та дівчат. Вони взяли в оренду ще трьох грифонів. Тепер сарай займав майже увесь сад, якого вже не було. Бо користі від старих дерев – пшик. Кому потрібні маленькі яблучка, такі самі груші чи кілька кривих слив? Тому все це спиляли, корні викорчували, дрова посушили. Сарай тепер стояв такий, що витримає зиму. А те що зима цього року буде й мешканці королівства її побачать вже ніхто не сумнівався. Пані Лінду знали всі. Її страви користувалися попитом. Навіть ходили чутки, що іноді від її напоїв у деяких людей проходила застуда. А у когось поліпшувався зір. А столітня пані Грета з якогось переляку згадала імена усіх своїх залицяльників.

На грифонах у Лінди тепер літали ігуантри. Виявилося, що у цього народу особливий зв’язок з тваринами. Вони прекрасно ладять з грифонами, драконами, вівернами та химерами. Ігуантри доставляли гарячу їжу по всіх куточках Старфалбурга і навіть за його кордонами. «Грифон-делівері» мав величезний прибуток, як і кафе «Кава-джаз». А от «Собача страва», як тепер вона називалася, стояла занедбана і нещасна.

У Магди серце кров’ю обливалося щоразу, коли вона проходила повз неї.

«Я обов’язково вирішу питання з таверною, пані Магдо. Переживемо джаз-фестиваль і я займуся цим, даю слово», –  пообіцяла Лінда.

«Уявляєш, завтра прийде художник малювати мій портрет», –  похвалилася Лінда Шеметарові, коли він за нею зайшов. Тепер у неї був вже п’ятий блокнот.

–  Гм, сподіваюся, портрет вийде прекрасний, – усміхнувся Шеметар. –  Ходім до Фурсика.

Грифон стояв за парканом. Шеметар допоміг Лінді зручно всістися на нього й вони полетіли над містом. У Лінди стиснулося серце – вона згадала Азура і як вони з королем летіли на «Агов-фестиваль». Як робили селфі. У пам’яті сама собою сплинула мелодія «Wonderful World», а всередині неї наче заспівав сам Луї Армстронг. Губи затремтіли від відчаю, від того, що їй, Лінді Батлер Долмар, не вистачило ані сил, ані таланту, щоб розворушити пам’ять короля Вішфулфельда Родгара Другого. А по щокам покотилися сльози.