Глава 24. Життя, як воно є

Лінді хотілося волати во всю горлянку, що вона Лінда, що він врятував їй життя своєю кров’ю, що вона просиділа із ним усю ніч, напуваючи його теплими відварами. Але все це розбилося об проміння ранкового сонця.

«Я – Лінда Батлер Долмар», – написала вона на папірці.

– Ти німа?

Лінда лише кивнула.

– А що ти тут робиш, Лінда Батлер Долмар?

Лінда тільки пирхнула, розвела руками, підхопила свою сумку, в яку поклала сімейний зошит з рецептами та блокнот.

До спальні майже вбіг Вітольдус Перший.

– Синку, нарешті ти одужав!

– А ви хто? – Родгар спантеличено переводив погляд з Лінди на батька і нічогісінько не розумів, бо пам’ять наче ластиком стерли.

– Тобто? Я твій батько, король Вітольдус Перший. Ти мій син – король Вішфулфельду Родгар Вітольдус Другий.

– А-а-а… Значить, мене звуть Родгар? Що ж… Дивне ім’я. Якщо ти мій батько, то де моя мати? І чи жива вона взагалі?

– Святий Портентусе, що ти таке кажеш?! Жива! Вдосвіта помолилася у храмі. Хочеш, я її покличу? Хоча, ні, вона ж полетіла на грифонах до маєтку. Скоріш за все, вона зараз порається на городі, ми з нею вирощуємо гарбузи надії. Надійні гарбузи для надійних мешканців.

– Мати-королева порається на городі? А слуг що, хвороба підкосила? – Родгар переводив погляд з короля на Лінду, потім знову прискіпливо дивився на короля, наче бачив вперше у житті.

– Це наше захоплення. Гарбузи в нас гарні – величезні, мов хати! А матері так легше переживати те, що з тобою сталося, – пояснив король.

– І навіщо вони вам здалися ті гарбузи? – Родгар позіхнув і спустив ноги з ліжка.

– Тому що ми відмовилися від влади на твою користь, – роздратовано пробубонів король Вітольдус.

Родгар тільки кивнув, а Лінда тихенько вийшла з покоїв Родгара ледь не зіштовхнувшись з Її Величністю королевою Андріеллою. Та поспішала до сина, вона на ходу всміхнулася Лінді й пробурмотіла:

– Як він? Прокинувся?

Лінда тільки кивнула.

– Дякую!

Королева забігла у покої Родгара. Втомлений та розгублений батько стояв біля прочиненого вікна.

– Синку! – королева кинулася до Родгара.

– Ага, а це, мабуть, моя мати, яка мусить зараз поратися на городі з гарбузами надії? Вгадав?

Королеві здалося, що Родгар знущається над нею, втім, глянувши на нього, зрозуміла, що ні. Родгар сидів у ліжку мокрий від поту, сорочка прилипла до тіла.

– А де слуги? – звернулась вона до Вітольдуса Першого. – Чому не змінили одяг? Чому не приготували ванну та не помили короля? Чи забули що їм належить робити?! – гримнула королева, а потім повернулася до сина: – Як ти себе почуваєшся? Щось болить? І чому ти вирішив, що я пораюсь на городі? – останні слова вона майже процідила крізь зуби, кидаючи гнівні погляди на Його Величність короля Вітольдуса Першого, який продовжував удавати, що все гаразд.

– Так оцей чоловік, який назвався моїм батьком, про це сказав.

– Синку?

– Якщо ви дійсно моя матір, то у мене прикрі новини – я вас не пам’ятаю.

– Святий Портентусе… – королева прикрила долонею рота.

– А Портентус це хто? Святий? – Родгар запитував абсолютно щиро.

– Це наш Бог. Бог-ткаля. Я попрошу отця Кредентіса прийти до тебе і все розповісти.

– Гаразд.

– Незабаром Свято Світла, – втрутився у розмову Його Величність Вітольдус Перший, – він сам про все дізнається.

Королева тільки скрипнула зубами.

– А щодо гарбузів, це правда? Ви вирощуєте гарбузи? Хіба це королівська справа? – Родгару було цікаво все.

– Синку, дорогенький, ти правиш королівством, ми поряд, хоч і в тіні. Таких гарбузів ні в кого немає. Солодкі, величезні – із зеленою м’якоттю. Хочеш, тобі зранку принесуть шматочок гарбузового пирога?

– Та я б і зараз від нього не відмовився, – пробурмотів Родгар. – Бо якщо чесно, то хочеться їсти.

– Зараз тобі допоможуть викупатися, змінити одяг. Потім – курячий бульйон і сон. Ти маєш повністю одужати.

– Вмовили, – всміхнувся Родгар. – А-а-а… у мене є друзі?

– Є, – королева розгублено дивилася на Родгара, а король вийшов геть.

– Що з ним? – не зрозумів Родгар.

– Батькові важко бачити тебе у такому стані. Тому, одужуй, – королева ледь стрималася, щоб не поцілувати сина у лоба. Вона підвелася у той момент, коли слуги принесли чистий одяг, білизну, дві величенькі мочалки з пампушниці та цілий кошик мильних пелюсток.

– Нарешті, – пробурмотіла Її Величність і вийшла з покоїв.

Лінда очікувала у коридорі поки хтось пройде мимо неї, нарешті з’явився слуга, який ніс у кошику брудний одяг Родгара. Лінда одним рухом руки зупинила його, рвучко витягла блокнот і написала записку: «Ви не знаєте, де моя сукня? Учорашня, порвана?» Слуга якось дивно на неї подивився, втім відвів до королівської вбиральні, де так і лежала у кутку її сукня. І хоч вона розуміла, що ця сукня – гарна, а головне ціла, порвана сукня – була теплим спогадом про короля Родгара.