Глава 22. Німа, але має голос

Лінда сиділа у камері сама-самісінька. На щастя, ніхто не звернув уваги на її малесеньку сумочку. Бо у більшості – вони були обманками, для краси. Лінда витягнула смартфон і увімкнула. Фронтальна камера показала наскільки вона бліда. Синці під очима майже чорні. «Смокі айз», – пронеслося в голові. Цікаво, вона хоч колись заговорить? Вона погортала фото. Селфі з королем та Аркадільйоном на драконі, вона з мольками та королем, мольки, король та дракон. Усі всміхаються, кажуть «джаз». Лінда зітхнула. Так безглуздо вляпатися у неприємності вона вміла.

Згадала як колись із подругою поверталася додому. Йшли нічним парком, а перед ними вибіг чоловік у плащику. Він розгорнув його, а під плащиком – нічогісінько. Лінда заклякла, а подружка не розгубилася, схопила чоловіка за поли плаща і приклала об клен з вигуком:

– Маніяк! – Причому добряче так приклала, бо нещасне дерево миттєво достроково скинуло жовте листя. А Лінда за якимось дивом сфоткала його на телефон.

Потім вони побігли до Лінди додому, розповіли усе Сашкові. Лінда показала фото на телефоні, яке Сашко відразу ж видалив і почистив кошик. Потім пореготав з них, налив кожній по келиху вина та пішов спати. А вони майже до ранку будували версії, за якими їх от-от мали б забрати поліцейські. Вранці за сніданком Сашко сказав:

– Читав кримінальну хроніку…

У Лінди все похололо всередині. Але Сашко розреготався:

– Та ніяких трупів у нашому районі не виявлено. Видихайте. Теж мені, Ксени – принцеси-воїни!

Таких історій у Лінди було вдосталь. Але ось так, як любив казати її колишній чоловік – фіналочка, з циганами та ведмедем.

Лінда обмацала оголений бік – дивно, навіть шраму не залишилося. Значить, кров короля – магічна. І завдяки їй, очистилася. Отже, у Родгарі є дуже сильна магія! Хоча не факт, що вона передалася їй з кров’ю. Якби це було, то вона б могла говорити. Утім вона змогла приспати Азура. Якась дивина. Може в неї тепер все ж таки є краплина магії? До неї ж ніхто не смакував королівською кров’ю?

Стоп! Дядько Долмар про щось таке попереджав. Не про кров. Про голос і короля. Варто згадати. Все одно робити нема чого. Як же ж там було? Ага: «…голос має мовчати. Тільки тоді ти набудеш справжньої сили». Ось вона і замовчала. Тільки сил немає. Ніяких. Вона втомилася і зголодніла. Але чому мала не довіряти тому, хто ремонтує будинок задарма? Чому мала цуратися короля?

Цілитель Ельмі прямував до королівських покоїв, коли його зупинив благаний голос леді Фланелії.

– Молю, допоможіть!

Цілитель глянув на герцогиню і зітхнув.

– Леді, я вас попереджав?

– Так, але…

– Ніяких «але»! – гримнув Ельмі. – Замість того, щоб рятувати короля, я маю витрачати час на такі дрібниці! – він провів рукою над щокою герцогині. Рана загоїлася, однак на щоці залишився досить помітний тонкий шрам у вигляді лапки мольки. – І приведіть себе до ладу, герцогине! Не вештайтесь палацом у такому ганебному вигляді. Ви ж не жебрачка!

– Дякую, цілителю, – присіла у реверансі леді Фланелія. – Це просто нещасний випадок.

– Зробіть так, щоб ці випадки більше не повторювалися, – пробурмотів цілитель, обходячи її зліва.

– Присягаюся, я докладу зусиль.

Як тільки цілитель Ельмі зник за поворотом, леді Фланелія заволала:

– Ізольдо! Ізольдо!

– Я тут… Ой, що з вашою сукнею?

– Каву перекинула на себе, – збрехала герцогиня. – Підготуй мені ванну, свіжу білизну та нову сукню. І це, що з королем?

– Не знаю…

– Так дізнайся! Ти цілий день палацом вештаєшся без діла, могла б і дізнатися для мене!

– Я спробую…

– Не «спробую», а дізнайся. У подробицях. Можеш звабити пажа чи ще когось, хто щось знає про короля Родгара. І ворушись, ледащо!

Ізольда тільки кивнула і кинулася до кімнати готувати ванну герцогині.

Королева Андріелла сиділа поруч із сином. Родгар горів, стогнав і не міг розплющити очей. Наче впав у якусь дивну глибоку гарячку. Королева тримала в одній руці знак Портентуса, а іншу поклала на лоба Родгару.

– …І у мить найвеличнішої скорботи втішай мене, Портентусе, наповни мою душу світлом і любов’ю. На все Твоя воля, – закінчила молитву королева і положила в руку Родгару знак на срібному ланцюжку.

Родгар стиснув знак у кулаці. Королева ледь не розридалася. До неї тихенько підійшов король Вітольдус.

– Зараз прийде цілитель Ельмі. Він обов’язково зніме прокляття чи що там на синові. Вір у це.

– Я вірю, – твердо відповіла королева. – І ще, – її голос з теплого став крижаним, – якщо ти розраховуєш, що твій байстрюк займе трон, то помиляєшся. Допоки я жива – цього ніколи не станеться.

– Навіть якщо…

Та королева не дала договорити:

– Ніяких «навіть» та «якщо». Наш син одужає. Крапка. Шеметар ніколи не вдягне корону Вішфулфельда. На це моя воля. Як ні, то краще вбий мене, бо я не хочу бачити як те, що ми будували з такою любов’ю, йде під сраку Золкрату!