Глава 20. Повернення

– Королівська доставка! – пролунало з двору.

Магда вибігла на подвір’я і заклякла – двома грифонами доставили величезний гарбуз.

– Оце так подяка, – прошепотіла Магда.

– Матінко молько, врятуй мою дольку! – з’явився заспаний Аркадільйон. – Оце так подаруночок.

– Пані Лінда Батлер Долмар тут працює? – поцікавився військовий, який і доставив гарбуза.

– Саме так… але вона ще не повернулася зі свята, – голос Магди зрадницьки тремтів, вона щосили намагалася не виказати хвилювання, втім військовий нічого не помітив.

– Моя справа – доставити вантаж, тобто, подарунок від Їх Величності.

Він відстебнув гарбуз і всівся на одного з грифонів, схопивши за уздечку другого.

– Бувайте здорові! – Магда махнула рукою вслід грифону.

– Оце так гарбузяка! – молька облетів навколо. – І саме я переміг в конкурсі, – нагадав він.

– Бо ти – найталановитіший! – Магда витягнула ключі від таверни й віддала Бохмелю.

– Зачини поки що таверну та охороняй гарбуз. А ми швидесенько з’їздимо до Тильди.

– Хай допоможе вам Портентус, – осяяв знаком Магду чоловік.

– Стривай, Магдусю, я у піжамці та капцях. Чекай, я хутко! – молька полетів нагору перевдягатися.

Король з королевою на веранді ласували сирниками та кавою. Королева Андріелла з’їла лише один, всі інші віддала королю. Той проковтнув їх так швидко, що навіть засмутився.

– Це все?

– Любий, ти з’їв три порції.

– Якісь маленькі порції за такі величезні гроші, – пробурмотів Вітольдус.

– А як тобі кава?

– А от кава… – він поплямкав і відсьорбнув, – вона теж якось швидко закінчилася. Якесь неподобство! Я вимагаю більше сирників і кави! Негайно! Я тільки розсмакував, а все закінчилося!

Королева дзвінко розсміялася.

– Ти ж мій хлопчисько!

На веранду проривався захеканий паж, але його не пускала охорона. Король зиркнув на нього та махнув рукою охоронцю, мовляв, пусти.

– Ваша Величносте! Ваша Величносте! Тільки не вбивайте! Помилуйте мене, бовдура! Та я маю для вас сумну звістку! Король Родгар разом з дванадцятою зник! – викрикнув паж з порога.

– Як зник? – королева схопилася за серце.

– Лорд Ітніс щойно повернувся і розказав, що на святі підійнялася страшенна буря. Саме в ту мить, коли король мав вручити приз за найгучніше «Агов». Він взяв із собою дванадцяту. Тільки-но дракон полетів убік берега, як підійнялася буря та смерч після яких Азур з королем та дванадцятою зник.

– А де в цей час вештався цей лобуряка лорд Ітніс? З дівками десь прохолоджувався?

– Ні, він до світанку шукав разом з гвардійцями короля та дванадцяту, – хлопець боягузливо поглядав на короля Вітольдуса. – На жаль, їх поки що не знайшли, але пошуки продовжуються.

– Святий Портентусе… – прошепотіла королева і знепритомніла.

– Запрягайте карету, ми їдемо химерою до палацу! – рявкнув король, підхоплюючи на руки королеву Андріеллу.

Аркадільйон та Магда сиділи у хатині відьми, яка ворожила на мушлях.

– Ну що там? – Аркадільйон ледь стримувався, щоб не залізти пикою в мішечок з різноманітними черепашками.

– Щось дуже дивне, – Тильда тільки кліпала очима та мовчала.

– Вони живі?

– Живі.

– Ліндусенька, Ліндереллочко моя, моя молька, моя красунечка! – він підлетів до Тильди, але під важким поглядом відьми бажання цьомкнути її у щоку відпало само по собі.

– Я тепер офіційно – захисник пусліків! – похвалився він.

– Дивись мені! Бо ще щось утнеш… модне! А потім у лісі щезнуть ще якісь тварини.

– Ні-ні, я ж визнав свою помилку! – обурився молька.

– Магдо, я тобі скажу так – Лінда з королем живі. Але відбулося щось дивне. Щось зруйнувалося, а щось відродилося. Що це – не можу сказати. Потрібен час. І ще – над ними нависає тінь. Яка – теж не можу сказати. На жаль, сьогодні мушлі мовчать. На іншому не поворожу – бо король з Ліндою пропали на морі, – пояснила Тильда.

– Магдусю, ходім додому, бо ще прийдуть відвідувачі, чи крадії – гарбуза вкрасти. А Бохмель сам, Клариса хтозна коли буде, а ще моїх мольок мають привезти, – фамільяр тягнув Магду за рукав кофтинки.

– Гаразд, Аркадільйончику, – вона поклала на стіл срібну монету. – Дякую Тильдо, чекатимемо на гарну звістку.

Однак посеред таверни «Собача справа», вперши кулаки в боки, стояв Шеметар. Зелене розкуйовджене волосся було схожим на мочалку, яку робили з трави пампушниці. Сама трава була схожа на пампушки – пухка й об’ємна, верхів’я зрізали, сушили, а потім використовували з мильними пелюстками.

– Я скасовую угоду, бо марю повернути вроду! – заявив він пану Бохмелю, який вийшов до нього, як до бажаного гостя, з повним кухлем кави з вершками – він пам’ятав, що Лінда запрошувала його щоранку пригоститися кавою.