Глава 19. Королівська кров

– Дивись, Стояне, це ж… це ж молька із «Собачої справи»! – огрядна пані у пістрявій сукні з розкуйовдженим від бурі волоссям, охкаючи, підняла з укритої густим мохом купини Аркадільйона, який ледь дихав.

– Обережно, Маріам, не зламай йому крильця. А де ж його джаз-бенд? Невже загинули? – він роззирнувся. Навкруги, зойкаючи та охкаючи, збиралися люди. Хтось вмощувався поміж скель, щоб зранку поїхати геть, хтось, хто приїхав власним транспортом, поквапливо їхав додому. Пан Стоян теж не був виключенням, він приїхав власним візком, тому збирався з дружиною та дітьми до Старфалбурга. Втім молі не було ніде. Та й у такому натовпі чи то можна хоч когось знайти, вже не кажучи про комах?

– Ой-йой! – у цю мить застогнав фамільяр.

– Пане Стояне! – до них поспішав пан Кніпель з незмінною секретаркою. – Пане Стояне! Чи ви часом не мольок шукаєте?

– Так, їх… – пан Стоян відігнав дурну думку, яка миттєво постукала у голову.

– Ми врятували джаз-міль-бенд!.. Скриня в нашій кареті. Чи не бачили ви часом Аркадільйона?

– Ось він, – пані Маріам простягнула долоні, в яких лежав і тремтів прикритий краєчком шалика Аркадільйон. – Ми довеземо його до таверни, –запевнила вона адвоката.

– Тоді ми подбаємо про його друзів, – запевнив пан Кніпель.

І ледь живого Аркадільйона посеред ночі родина пана Стояна доставила у таверну.

– Магдусю, врятуй мене, – застогнав молька і простягнув до неї тремтячі лапки.

– А де Лінда? Де твої мольки? – серце Магди стиснулося від жалю та жаху. – Що взагалі сталося?

– Мольки сховалися у скрині, їх пан Кніпель привезе, – схлипнув Аркадільйон. – Вони всі живі, а от Ліндерелла…

Магда підігріла мольці м’ятно-липовий відвар, але Аркадільйон від пережитого шоку тільки плакав і нічого не міг сказати. Коли більш-менш ридання припинилися він пробурмотів:

– Ліндуся врятувала мені життя… А сама загинула. І ми всі загинемо восени… а я ще раніше… Та за шо?! – він знову заплакав.

– Як загинула? – Магда схопилася за серце.

– Здійнялася буря, страшенний смерч, в який нас просто втягло… Ліндерелла сховала мене за пазухою, намагаючись врятувати. А потім – порив вітру, я вилетів, наче якась невидима рука підхопила… А вони з королем Родгаром зникли… Впали, мабуть, на драконі на дно моря… Магдусю, як так, га? Ну як так?!

– Зранку підемо до відьми, хай повороже. А зараз, лягай спати.

Аркадільйон був такий нещасний, що Магді хотілося приголубити його, але він тільки ткнувся мокрою від сліз пухнастою мордочкою в її руку та обійняв лапками вказівний палець. Магда почухала його розкуйовджений чубчик.

– Може вони живі? – схлипнув молька.

– Дочекаємося ранку, – Магда підхопила мольку на долоню, витягла запасний ключ і піднялася у кімнату, яку знімала Лінда. Там вона поклала Аркадільйона у ліжечко.

– Залишся, будь ласочка, мені так самотньо. І душа болить за Ліндусика.

Магда всілася на ліжко.

– Я посиджу. Поки ти заснеш, – запевнила вона. – Ти живий, отже, надія є.

Молька важко зітхнув і засопів.

– Фамільяри не помирають в ту саму мить, що й їхні господарі. Ми помираємо повільно й дуже болісно. Я вже одинадцять разів так помирав. Я знаю, – схлипнув він. – І я… я дуже хочу жити… дуже… Я стільки пережив…

– Мій пухнастику, натерпівся. Спи, Лінда не може померти. Вона не така. Вона нас не кине, – Магда ледь стримувала сльози, так їй шкода було Лінду, яку вона знала лише кілька днів і маленького Аркадільйона, який справді прикипів до нової хазяйки всій маленькою мільською душею. – Вона обов’язково повернеться. Інакше бути не може.

– Правда? Ти це знаєш?

– Правда-правдюща, Портентус подбає про неї, вір, – Магда вкрила Аркадільйона ковдрою.

Через кілька хвилин Аркадільйон спав глибоким, але тривожним сном. Трошки хропів, дриґав лапками, скинув ковдру. Магда вкрила його знову, трохи погладила, увімкнула світильник. М’яке світло енергомушлі освітило куток біля ліжка. Магда ще трошки поспостерігала за Аркадільйоном, вкотре вкрила, а потім пішла до себе у кімнату, де на неї чекав схвильований Бохмель.

– Святий Портентусе, Магдо. Ми ж тільки розпочали жити. Тільки здихалися боргів. Тільки-но запечатали моє прокляття. Я думав, що все налагодиться. І восени Лінда щось вигадає. Щось таке, як з Гаєм Метафор.

– Якщо Аркадільйон живий, то Лінда теж. Пухнастик вкотре мені розказав, що він не помре відразу. Аркадільйончик попередив, що фамільяри помирають повільно і в страшенних муках. Я не захотіла його засмучувати – але він теж останній. Більше в нашому королівстві фамільярів не залишилося. Про це мені Тильда на вушко шепнула.

– От же ж горе!.. – Бохмель щиро переймався долями Лінди та мольки.

– Ми зранку підемо до Тильди. Нехай поворожить на картах чи чомусь ще.

– Сходіть. А я приберусь трошки та змолю кави. Як не дивно, мене це заспокоює.

– Кави!.. От дійсно горе! Лінда обіцяла королю Вітольдусу та королеві Андріеллі сирники з кавою. Отже, о дев’ятій ранку сніданок має відправитися у королівський маєток.