Глава 17. «Королівський Вісник» і магія справжньої кави

– Пухнастику мій, тримай, – Магда простягнула мольці маленький блокнотик у шкіряній обкладинці, коли повернулася з «Пера та аркуша», щоб хоч трохи отямитися після статті у «Королівському Віснику».

– Магдусю!.. – розчулений Аркадільйон тричі цьомкнув хазяйку таверни у щоки.

– Свіжі новини!.. Свіжі новини!.. Дванадцята намігічила каву!.. Не ходіть до «Собачої страви»!.. – пробігли за вікном хлопці-газетярі.

– Соловейку мій, не можу більше цього чути… – Магда ледь не плакала.

– Магдусю, не переймайся так, моє серденько, Лінда щось обов’язково придумає, – запевнив її молька.

Аркадільйон потирав лапки, записавши перші слова «хайпожер» і «хейтер» у новенький блокнот. Ще й отримав їхнє тлумачення і світився від щастя, мов золотий грозль. Магда тихенько плакала, витираючи подолом кофтинки сльози. Утім Лінда була зібрана як ніколи.

– То може, Ваша Величність нам допоможе? Я маю навчитися користуватися зв’язками, так завжди казав Сашко. То спробую.

– Чим саме вам допомогти, пані Ліндо? – король був не в захваті від її прямолінійності. Однак після того, як Гай Метафор перетворився на звичайний гай, без магічних побічок, він не міг відмовити.

– Хто випускає цю жовту пресу? – вона постукала пальцем по газеті.

– Що? – не зрозумів король.

– Газета чия? – схаменулася Лінда. Вона постійно забувала, що знаходиться в іншому світі, де більшості слів з її виміру мешканці просто не знають.

– Е-е-е… мого батька.

– Пу-пу-пу… А їдьмо туди прямо зараз. Якраз дізнаємося, хто замовив цю джинсу.

– Що? – не зрозумів король. – І до чого тут ваші штани?

Лінда дзвінко розсміялася.

– Джинса́ – це не про штани. Це про ось такі речі. Не будемо гаяти часу, я вам дорогою розповім що й до чого.

– І я з вами, – Аркадільйон вмостився на Ліндіному плечі. Лінда тільки махнула рукою, мовляв, куди ж без тебе.

– Пані Магдо, я думаю, що будуть відвідувачі. Не всі ж поїдуть на «Агов-фестиваль». Хоча, там би ми б могли пречудово заробити грошей… – вона на якусь мить замислилася. Однак, вирішила мов Скарлет подумати про це навіть не завтра, а взагалі іншим разом.

– Може вам варто перевдягнутися, пані Батлер? – король кивнув на одяг Лінди, на якому красувалися кілька плям від кави та купання пусліків.

– Оу, а я і не помітила. Хвилинку, – вона піднялася до себе у кімнату й вирішила вдягти сукню, яку їй подарував Шеметар. В ній вона дуже ефектна.

На короля вона справили дивне враження. Сказати, що він розчарувався, це просто промовчати. Але скривив таку пику, наче з’їв цілий лимон без цукру.

– А іншої сукні у вас немає?

– На жаль, все, що є, – розвела руками Лінда, забувши про ще одну, яку придбала в ательє. Ну не буде ж вона у спідниці з кофтиною їхати до редакції «Королівського Вісника». Якщо з’являтися, то з місцевим шиком та блиском.

– Шкода.

– Чому?

– Це більш вечірній варіант, – збрехав Родгар.

– Звиняйте, бананів нема. Їдьмо.

– Чого нема?

– Бананів.

– А це що?

– Ви ставите забагато запитань, Ваша Величносте. Ми можемо нікого не застати. А цей вислів… я спробую вам пояснити що й до чого у кареті.

Аркадільйон продовжував ретельно нотувати Ліндіни вислови. Від цього він хіба що не світився від щастя.

Редакції дісталися швидко. Перед королем Родгаром Другим розчинялися двері ледь не самі собою. У кабінеті головного редактора як раз закінчувалася нарада.

– На фестивалі, не лізьте поперед лицаря у бій! На містку не кричіть так, щоб потім два тижні не розмовляти. І пильнуйте, не проґавте найцікавіше!

– Як ми вчасно приїхали, – Лінда обвела поглядом трьох чоловіків й одну молоду жінку. Всі вдягнуті майже однаково – таке враження, що в газеті існував дрес-код. На чоловіках – сірі полотняні сорочки та темні штани, а на жінці – сіра полотняна кофтинка та довга темно-синя спідниця. Вони мов по команді підхопилися, чоловіки вклонилися королю, а жінка присіла у реверансі. Однак король тільки гмикнув.

– Ваша Величносте, яка честь для нас, – підвівся та вийшов назустріч королю головний редактор пан Максиміліан.

– Годі, Максе. Я не просто так. Хто написав статтю про дванадцяту?

Лінда здогадалася вже по тому, як жінка зайовзала на стільці, на який плюхнулася без дозволу короля. Панянка підняла руку.

– Припустимо, я.

– Припустимо, чи ви? – нахабно уточнив Родгар. – Можете сідати, – звернувся він до журналістів, ті мовчки всілися.

– Ну я, а що не так?

– Все не так. Хто вам злив інфу? – підключилася Лінда.

– Що-о-о? – світло-блакитні очі журналістки ледь не вилізли на лоба. – Яку ще інфу? Що це таке?

Лінда закотила очі. Її з цікавістю розглядали чоловіки – приблизно одного віку десь тридцяти-тридцяти двох років. Наче кастинг проходили у газету – всі світловолосі, худі та зморені, начебто не спали кілька ночей. Така сама і панянка – худа та зморена.