Глава 16. Зняття прокляття і кава по-королівськи

Лінда пила каву з вершками та пирогами, поряд сьорбав Аркадільйон і під’їдав її пиріжок. Лінда тільки зітхала – сперечатися з молькою не було ніякого бажання та й сенсу.

– Як тобі це вдалося? – спитала Магда.

Лінда тільки знизала плечима:

– Чесно кажучи, сама не знаю. У мене на смартфоні є пісня, яку я вважаю найкращою піснею усіх часів та народів.

– А до чого тут вона? – пан Бохмель аж палав з цікавості.

– Я інтуїтивно відчула. Тобто, довірилася почуттям. Я не думала, що у мене вийде.

– А я знав, що ти повернешся. Інакше й бути не могло, бо моя Ліндусік – найкраща у світі, – молька обійняв її мізинчик лапками та потерся.

Лінда тільки всміхнулася куточками губ. Вона страшенно перенервувала. Від випитої гарячої кави та смачнючих пирогів хотілося спати. Але попереду дуже багато роботи. Тож сон відкладається.

– Ти йшла за серцем, – глянула на неї відьма. – Дивний напій, – вона відсунула кухоль, – ні на що не схожий. І з вершками смакує.

– Це справжня кава, а не те, що пили ви до цього часу. До речі, а як вона у вас з’явилася і чому ви готували її у такий спосіб? – Лінді кортіло про все дізнатися.

– Так готував її одинадцятий. Він сказав, що саме така – вона найкорисніша.

– Дивно. А звідки ви її берете? У вас плантації?

– Так, за Ліхтаревими горами, – спокійно відповіла Тильда, наче її спитали чи сходило сьогодні сонце.

І тут звискнув пуслік.

– Мій зайчик! – підлетів до нього молька. – Лапочка болить? Ліндереллочко, потрібно якось допомогти та спочатку викупати їх. Бо від цих пусліків, це… трошки тхне, як і від хустки, – заявив Аркадільйон.

Магда поставила на табуретки великий баняк, налила гарячої води, додала холодної та принесла цілу скриньку мильних пелюсток. Лінда обережно посадила пусліка у теплу воду, збила мильну піну та пройшлася рукою по брудному хутру. Після купання з’ясувалося, що це дівчинка. Вона сиділа і повискувала, коли Лінда ненароком торкалася її лапки. Магда завернула її у великий рушник і вона пригрілася.

Лінда разом з паном Бохмелем змінила воду та викупала другого. Той виявився хлопчиком, він кумедно то дзявкав, то гарчав, намагаючись лизати піну, від чого чхав. Його укутав в рушник пан Бохмель. Тильда весь цей час спостерігала за ними, але не втручалася.

– Треба купити гребінець для них, – Лінда подивилася на пусліків, яких Магда поклала у великий кошик, перед тим кинувши туди стару подушку. Зверху вона укрила їх залатаною ковдрою.

– А чим їх кормити? – поцікавився Аркадільйон.

– Вони їдять як траву та овочі, так можуть вполювати й зайця, – пояснила відьма.

Лінда взяла два курячих яйця та два полумиска, збовтала яйця з молоком і поставила перед кошиком. Пусліки з’їли все ще й вилизали посуд. Дівчинка підібгала лапку та скулила.

– Її треба показати ветеринару, – Лінда погладила її. – Ой, – вона схаменулася, тут можуть не знати такого слова. – Тобто, лікарю.

– У Шеметара є не зовсім лікар, але на звірях знається. Пан Дим, – сказала Магда.

– Оу, ми з ним знайомі. То він мешкає у маєтку пана Шеметара? Я думала, що просто його робітник.

– У маєтку, ги-ги, – реготнув молька. – У нього башта з Кислою Пикою. І магія в ній працює так, що Гай Метафор здасться легкою прогулянкою.

Шеметар у цей час сидів в «Лупатому гобліні» разом із леді Фланелією. Але не в загальній залі, а в окремому кабінеті. На оббитих шовком стінах крізь прочинене вікно блукало сонце. Меблі не простецькі, а вишукані. Кава, яку він замовив відрізнялась від учорашньої в «Собачій справі».

– Фу! – відсунула від себе кухлик кави герцогиня. – Хочу такої як учора.

– Так то магія, – збрехав не змигнув оком Шеметар.

– Що-о-о? – здавалося, що очі леді Фланелії м’ячами вистрибнуть з очниць. – Але як таке могло бути?

– Ну, вона ж має врятувати королівство.

– І? – леді Фланелія знову схопила кухлик з кавою, понюхала прозору рідину, сьорбнула, але смак зовсім не той, який був учора. – Ну не мовчи, будь ласка.

– Та не врятує.

– Звідки ти це знаєш?

– Лінда дуже самовпевнена, але нікчемна. Як метелик.

– Чи як її міль, – реготнула герцогиня. – Це ж навіть уявити важко, щоб фамільяром була якась жирна комаха. Фі!

– Як би там не було, але його всюди запрошують, з його думкою рахуються і ставляться до нього добре. Знаєш чому?

– Чому?

– Бо в нього нюх на гроші. Він вміє їх заробляти.

– Може мені його переманити? Скажи, чи є якесь зілля чи закляття, щоб відбити фамільяра?

– На жаль, ні, – розвів руками Шеметар.

Герцогиня стукала витонченим пальчиком по стільниці.

– Ти сказав, що вчора то була не кава, а магія. Яким чином?