Глава 15. Небезпечна подорож

Всі за столом мовчки пили каву. Аркадільйон тулився до Ліндіної руки та гучно сьорбав зі свого кухлика. Тильда дивилася на нього як на ворога всього людства, нелюдства і пусліків у тому числі.

– Не знаю, чи хватить у вас сміливості піти туди, куди дременув пуслік, – відьма з викликом дивилася на Лінду. – Він подався до Гаю Метафор. То як?

– Піду. Одним махом двох зайців вб’ю.

– О, Ліндерелло!.. – простогнав молька. – Але ж… ні, я не хочу вмирати! Я ще занадто молодий, геніальний та красивий!

– Ок, піду сама. Я маю знайти записи дядька Ерзанта.

Магда зі співчуттям подивилася на неї, але промовчала. Пан Кніпель аж крекнув.

– Я піду до храму і помолюся Портентусу, – тихенько промовив пан Бохмель, який прокинувся та знову мовчки молов каву у закутку.

– Щиро дякую за цей чарівний напій, – відьма відсунула від себе чашку. – Отже, домовимося так: якщо ваша підопічна приведе пусліка, я зніму прокляття з Бохмеля. Ну як зніму – обійду його, швидше – заморожу, – вона перевела погляд на зніяковілого Аркадільйона: –  І не накладу ніякого закляття на твого фамільяра, жіночко. Наскільки я зрозуміла – ти дванадцята й остання.

Лінда просто кивнула.

– Ліндерелло, пробач мені за все! – молька схлипнув, в його великих оченятах забриніли сльози. – Ми можемо не побачитися… і королівство… зникне восени…

– Ну-ну, тоді покатаєшся на драконі замість мене, – жарт вийшов кепським, молька повторно схлипнув.

– У тебе в голові не має бути жодної думки. Хоч би що не сталося, ти не маєш виказати жодного слова. Не маєш права ні про що думати. Зовсім! Гай Метафор занедбаний. Туди ніхто не ходить при здоровому глузді, – попередила відьма. – Але у тебе окремий випадок. Навіть два: пуслік і записи дядька.

– Врятуй мене нещасного та прекрасного! – склав передні лапки човником молька.

Лінда лишень погладила вказівним пальцем його чубчик. Він на дотик виявився м’якеньким мов заяче хутро.

– Я викличу «Химеру-люкс». І повернуся нею. Бувайте.

Магда обійняла на прощання її та простягнула велику теплу хустку, щоб Лінда загорнула в неї пусліка.

– Ти на мене не ображайся…

– Я не тримаю на вас зла, – сумно всміхнулася Лінда.

– І це, я зараз поставлю пироги зі сливами. Ти ж моїх пирогів ще не їла? Так от, повернешся, поласуєш. Кави з вершками вип’ємо, пирогів поїмо. Ти тільки повертайся.

Лінда, ковтаючи сльози, вийшла з таверни, підійшла до перехрестя і натиснула на кіготь-кнопку. Зазвучала знайома мелодія, швидко примчала химера. Кучер-ігуантра у шляпі та картатому костюмі відчинив дверці карети та відкинув сходинку.

– Куди пані довезти з комфортом?

– До Гаю Метафор.

– Це буде один золотий. Оплата відразу, – сухо відповів кучер.

Лінда була готова до такого повороту подій, тому заплатила золотий грозль і сіла біля вікна. Доїхали десь хвилин за п’ятнадцять. До розвилки. Коли Лінда вийшла, єдине питання, яке у неї виникло:

– А де тут кіготь виклика на зворотній шлях?

Кучер подивився свома витрішкуватими очима і кивнув на занедбаний дерев’яний стовп, на якому знаходилася кнопка.

– Помагай вам Портентус, – замість побажання гарного дня відповів кучер і схрестив гачкоподібні пальці на руці.

– Дякую, – кивнула Лінда.

– А де сам Гай?

Кучер показав на прибиту до дубу табличку, що ріс біля зупинки. На ній майже стертий напис: «Гай Метафор» і намальована стрілка вліво.

Лінда ще раз подякувала і карета «Химери-люкс» зникла, мов розтанула у повітрі. Лінда роззирнулася навсібіч – жодного будинку немає, пустир та далі – загадковий Гай Метафор. Ані звуку, ані шурхоту дерев. Тиша.

Лінда облизала пересохлі губи. Шкода, що забула попросити у Магди флягу. Так би хоч вода в неї була. Лінда розгорнула карту. Так, ось дуб. До горіха йти на південний схід. Лінда пригадала, що Сашко колись їй встановив додаток компас і пояснював, що він реагує на магнітне поле та може працювати без GPS-навігатора. Вона витягла із кишені смартфон, увімкнула його, глянула на заряд батареї. Має вистачити десь на години чотири. Отже, в неї дві години, щоб дістатися горіха. До того ж, це не ліс, а гай. Гаї не настільки густі. Лінда приклала до лоба долоню козирком.

– Так, значить тутечки ростуть переважно горіхи та липи, – сама собі сказала Лінда.

Вона більше за все хвилювалася за те, щоб не ляпнути чогось зайвого. Щоб нічого такого не подумати. Як це зробити? Лінді стало так страшно, як не було ніколи у її короткому житті. За неї хвилюється нахабний молька та Магда. А ще їй потрібно врятувати світ. Хто б їй це сказав хоча б місяць тому, та навіть тиждень – вона б розсміялася в обличчя.

– Двічі не помирати! – підбадьорила себе Лінда і увімкнула улюблену пісню, Луї Армстронга. Під неї вона ніколи не думала, вона насолоджувалася кожним звуком. Поставила пісню на безкінечне звучання і, поправив сумку, пішла до гаю. Підходячи ближче, вона глянула на карту, подивилася на компас і, як навчав Сашко, зробила смартфоном вісімку над головою, щоб знайти північ. Північ знайшлася. Лінда повернула вбік південного сходу й рішуче зробила крок уперед.