Глава 14. Таємниця дванадцятої та угода

– Ліндо, а ходи-но зі мною, – до зали вийшла Магда, витираючи руки об фартух.

– Приїхав пан Кніпель? – зраділа Лінда.

– Ще ні, але я хочу дещо прояснити для себе.

– Ок, – Лінда зайшла разом з Магдою до кухні.

– Сідай, поговоримо, – тон Магди насторожував. – Я можу дізнатися що конкретно ти плануєш зробити з таверною?

– Ребрендинг! Спочатку зроблю нове меню, – весело защебетала Лінда. – Воно в мене вже готове, ось послухайте…

Але Магда перебила:

– Ти в банку мала показати документ, згідно якому тобі б надали кредит. У документі – чіткий план на три місяці. Покроковий. У тебе це є?

– Є, я зараз все принесу, – Лінда мов наново відкрила Магду.

– Мені не потрібно те, що ти принесеш. Ти зараз можеш пояснити що ти хочеш зробити. І не здумай маніпулювати грошима! Так, ти внесла у банк мій борг. За що я дуже вдячна. Однак я маю бути впевненою, що ти не профукаєш отримані від Шеметара гроші.

Лінду мов облили крижаною водою.

– Вибачте, пані Магдо, я його ще не читала, – вона вирішила чесно зізнатися. – Я в банку начарувала той документ.

– І замість того, щоб ретельно вивчити його, ти чарувала на якусь штукенцію Аркадільйона? А потім показала його друзям?

Щоки Лінди палали, мов захід сонця.

– Я знімала відео, – пробурмотіла вона, – а не чаклувала. Це не магія.

– Гаразд, хвала Портентусу, що не використала всі магічні прояви. Однак, я тобі казала – він міль. Не котик, не песик, не гусик, а міль! Він буде їсти одяг, вовну, хутро бавовну, шовк. Хочеш ти того чи ні. От такий він за природою! Ти ж –  показала друзям як він спить. Чи ти контролюєш себе уві сні?

Лінда заперечливо похитала головою.

– Скільки грошей ти сьогодні витратила?

Лінда кусала губи.

– Я не рахувала…

– Скажи, будь ласка, а як ти тримала у своєму вимірі кахве, чи як воно там називалося? Ти теж не рахувала витрати й прибутки?

Лінда мовчала. Магда полізла у шафку й дістала звідти об’ємний зошит.

– Оце – всі прибутки й витрати. У тебе такий був?

Лінда продовжувала мовчки кусати губи.

– Тоді скажи, як я можу довірити тобі таверну? Так, на моєму чоловікові прокляття. Сподіваюсь, що відьмі на цей раз вдасться його зняти. Але коли цього прокляття не було, у нас дуже гарно йшли справи. Де ще в місті є джаз-міль-бенд? Тільки тут! А ти, Ліндо, залишила їх без головного соліста.

– Досить мене товкти, мов кошеня у калюжу! – скипіла Лінда. – Ваш улюблений Аркашка навіть не вибачився за зіпсовану сукню! Він сказав, що це лише його природа. А я?! Те позорисько?! А якби вам улюблений пухнастик таке утнув і ви, пані Магдо, з’явилися б у залі у спідньому? А зранку про це ще й у газеті написали. Норм?

– От скажи, ти ж жінка як жінка, доросла, а чого слова ковтаєш? Чи це у вас звідки ти прибула така мода?

– Я не почула вашої відповіді! – Лінда розпалилася мов горнило.

– Я б це пережила. З гідністю. І ще вдала би, що це дійсно була частина частування. Реклама білизни. То як щодо твого кахве?

– У мене працювала бухгалтерка, яка займалася звітами. І допомагав чоловік. Колишній чоловік…

– Зрозуміло. Тобто, закладом керував колишній чоловік і бухгалтерка. Отже, угоду складемо так: ти береш в оренду таверну на три місяці. Протягом цього часу ти не маєш права щось перебудовувати за своїм смаком. Ти повністю несеш відповідальність за гроші, які позичила у Шеметара. Всі закупи ти погоджуєш зі мною. Що та за скільки продаєш – твоя справа. Але щомісяця у королівську казну ти маєш віддати п’ять відсотків від прибутку. А щотижня платити всім зарплатню. Слідкувати за енергомушлями та медузлянками, завжди мати напоготові ліхтарі з люменціями та тримати все у чистоті: кухню, зали, коридори, сходи, кімнати. Двір має бути вилизаним та блищати. Як ти це будеш робити – то вже не моя справа. Можеш себе урізати, але п’ять відсотків від прибутку – у казну.

– Скільки? – Лінда зблідла.

– П’ять! Ти що, погано чуєш?

– Але це грабіж!

– Ні, дорогенька, саме так ведуть справи. І якщо хочеш торгувати, то дотримуєшся закону та встановлених порядків.

Лінда не очікувала від Магди такої жорсткості.

– До того ж у тебе тут є місія. Це якщо ти пам’ятаєш. Ти маєш ще раз уважно прочитати листа покійного дядька Долмара і зрозуміти що тобі слід зробити…

– Інакше ви всі разом зі мною щезнете, наче вас і не було ніколи, – закінчила Лінда.

– Саме так.

– А якщо я скажу, що мені на все це плювати з високого пагорбу! На ваші загадки, місії-шмісії! Мене ніхто не питав, хочу я сюди чи ні. Просто вкинули, коли я померла. Чому я маю вирішувати проблеми вашого світу?!

– Можеш не вирішувати, – Магда була напрочуд спокійнісінька. – Що ж, загинемо. Ми з Бохмелем пожили. А от дітей шкода.