Глава 8. Покупки

Лінда милувалася містом. Старфалбург виявився напрочуд дивним: і великим, і маленьким водночас. Вулички, що не виходили не центральну – вузькі, але довгі. Будинки – здебільшого двоповерхові. Дуже схожі на пряничні. Лазурове місто. Може й король має рацію. Принаймні виглядає столиця дуже поетично. Що тут за магія точилася – Лінда не розуміла, як і не могла пояснити звідки вона взялася в неї.

Лінда вигадувала та писала свої історії, в яких дівчата навчалися магії у спеціалізованих школах чи академіях. Але щоб так. Та ще й з таким неймовірним успіхом! І тут в голову тендітною ручкою постукала геніальна ідея. Вона навіть зупинилася – а навіщо купувати зошити чи блокноти? Лінда примружилася, уявила собі великий загальний зошит зі свого світу та елегантний блокнот у шкіряній обкладинці. Вона тричі поплескала у долоні й перед нею, прямісінько на карнизі вітрини крамниці «Господарський клопіт» з’явилася стопа з дванадцяти товстих яскравих загальних зошитів, перев’язана атласною стрічкою та саме такий блокнот, який вона і намріяла. Блокнот Лінда сховала у сумці, а стос зошитів вирішила занести поки що до кімнати, в якій писав хітяру Аркадільйон.

– Не заважай! – «радо» зустрів її фамільяр. Він сидів на тумбочці, на якій замість ліжка з балдахіном стояв теж практично ляльковий письмовий стіл і стілець більш схожий на королівський трон – висока спинка обтягнута червоним оксамитом. Вся тумбочка була усипана зіжмаканими аркушами з каракулями.

– Що це за магія? Мольська? – Лінда було сунулася до стола, однак Аркадільйон замахав лапками, відганяючи її.

– Ти ж поспішала кудись? То йди! Ти бачиш, я у творчому процесі?!

– Поки не скажеш як ти змінюєш меблі, нікуди не піду, – Лінда схрестила руки на грудях.

Аркадільйон зітхнув, злетів зі стільця, з якого на тумбочку впала подушка. Лінда реготнула.

– У тебе й так задок пухнастий, нащо тобі ще й подушка?

– Я люблю комфорт, щоб усе м’якенько було.

– Стривай, а це часом не тому, що в когось панталони зі стразами та паєтками? І цей хтось вчора переконував мене, що головне, щоб модно, а не зручно?

Аркадільйон зиркнув на неї як на ворога королівства, але промовчав.

– Ага, тобто, це факт, – всміхнулася Лінда.

– Ти зла! – він підняв подушку й поклав на місце. Потім підлетів до боку тумбочки, показав ручку.

– Крутни її, – запропонував молька.

Лінду не потрібно було просити двічі, вона крутнула. Кришка тумбочки хитнулася, стіл трохи нахилило. Зі стола ледь не впала чорнильниця, яку Лінда підхопила на вказівний палець.

– Все, я все зрозуміла, – Лінда простягнула чорнильницю мольці. – А хто тобі її крутив?

– Клариса, я ж не буду надриватися, – зауважив фамільяр. – А що це в тебе? – нахабна пика вже розглядала зошити. – Дай мені! Оцей яскравий! Мені потрібно! Я забрав! – він потягнув за кінчик стрічки, розв’язав стос і вхопив лапками зошит ледь не з-під самого низу. Молька пихтів, сопів, але щосили тягнув. – Ти так і будеш дивитися на мої страждання? – обурився Аркадільйон.

– Ти сам сказав, що забрав. Я і не заважаю, – пирхнула Лінда, ховаючи саркастичну посмішку. – Не можу зрозуміти: навіщо тобі здався зошит?

– Я таких ніколи не бачив. А в мене все має бути особливе та модне!

Лінда зітхнула, витягла зошит із зображенням капкейків і віддала мольці.

– А що це за ласощі? – фамільяр пурхав над картинкою.

– Капкейки.

Аркадільйон моментально занотував нове слово.

– Вони смачні? – уточнив він.

– Смачні.

– Ліндерелло, ти залишила покупки? Залиш мене!

– Що, не виходить хітяра?

– Не смішно!

Молька всівся за стіл, схопив чистий аркуш й з важливим виглядом накреслив на ньому якісь каракулі. Лінда рушила до дверей.

– Коли я закінчу, можеш пригостити мене чашечкою кави, – його нахабству не було меж.

– Магдуся зварить, Аркашо, – єхидно відповіла Лінда.

– Аркадільйон, – не піднімаючи голови пробурмотів молька. – Магдуся такий як ти не зварить.

– Ну-у-у… ти ж до цього ранку пив бурду, вважаючи її кавою, то можеш продовжити, – Лінда зачинила двері, а в спину вже неслося, що вона зла, не любить мольку й взагалі, совість загубила у своєму світі.

Вона вдруге пройшлася порожньою таверною та вийшла надвір. Лінді кортіло дізнатися, чи є тут шоколад і взагалі какао. Хоча… вона на мить замислилася – начарує. Якщо його немає, то запросто начарує хоч вагон! Але вона сумнівалася. Щоб у королівському палаці та не подавали до столу десерти з шоколаду? Вона пригадала, як учора молька згадував про нього. Авжеж! Її носовичок, за словами Аркадільйона, пахнув корицею та шоколадом. Отже, він тут є. Це на той випадок, якщо їй не вдасться начарувати. Бо хотілося б різного: чорного, молочного, білого, рожевого… Хтозна, який тут шоколад?

І якщо із цим зрозуміло, що принаймні він є, то тепер би розібратися з цінами та поставниками. Бо щось всередині підказувало, що магічний інспектор не дасть просто так начаровувати товар. Якщо вона так робитиме – до казни не будуть надходити гроші. Ех, мотнутися б на ринок, прицінитися і зрозуміти хоч для себе що тут і для чого. Однак хід її думок перервала поява того самого нахабного не менше за мольку красеня Шеметара, чоботи якого перетворилися на собак. Саме з нього почалася Ліндіна магія.