Глава 7. Справжня кава

Магда підготувала кімнату. Невеличку, з одним ліжком, ширмою, за якою стояла велика широка діжка повна гарячої води. Замість шафи – вішалка у вигляді лосиних рогів, замість стола і стільця – тумбочка та ослінчик. На тумбочці щось прикрите серветкою. На ліжку – довга до п’ят ситцева сорочка у дрібну квітку.

Лінда розставила ширму й почала стягувати з себе одяг.

– І тільки спробуй підглядати, крилатий збоченцю!

– Навіть і гадки не мав, поки не сказала. Дай я спочатку скупнусь!

Аркадільйон вхопив мильну пелюстку й шубовснув у воду, намилився, пірнув два рази.

– Витягай мене! – лупнув він оченятами. Антенки лежали на мокрій голові мов заячі вуха.

– Може й рушника подати?

– Це було б дуже доречно з твого боку, – зауважив молька. – Ну? Чого стовбичиш? Я зараз змерзну та захворію! Пчхи!

Лінда закотила очі й витягла мокрого фамільяра з діжки. Він було потягнувся лапками у бік рушника, але Лінда вирішила пожертвувати своїм одягом.

– Можеш витертися моєю сорочкою…

– Ти в ній ходила вулицями й потіла. Мені потрібно щось чистеньке…

– Я зараз жбурну тебе за вікно! – пригрозила Лінда.

– Бо в тебе немає совісті! Оночки лежить рушничок. Я краєчком витруся!

– Я ще пам’ятаю рушник у таверні. Дякуй пану інспектору, який відшкодував його вартість!

– Та не збідніє твій пан інспектор! Не переймайся! Обіцяю, я не буду їсти його. Навіть пробувати.

– Кого? Інспектора? А ти не вдавишся?

– Ой, у тебе, Ліндерелло, на відміну від мене, відсутнє почуття гумору. Рушник їсти не буду. Мені Магдуся клаптиків дала, – підморгнув Аркадільйон.

– Гаразд, але витиратися тільки кінчиком! – вона усадила мольку на краєчок рушника. Він швидко витерся, обтрусився, розправив крильця, обтрусив ще й їх і полетів до ліжка.

Лінда ж врешті роздяглася і занурилася у діжку з гарячою водою. Тіло поступово розслаблялося. Навіть здалося, що проблеми, з якими зіткнулася Лінда у цьому світі розчиняються, мов мильні пелюстки, перетворюючись на легку ароматну піну. Турботлива Магда залишила біля діжки ціле горнятко пелюсток.

Лінда милилася та навіть тихенько мугикала мелодію, яка не виходила у неї з голови – пісня, яку заспівав Мелор у «Лупатому гобліні». І слова такі дивні. Невже це все стосується її? Не може бути. Вона не у своїй книзі про потраплянку! Так, не у книзі, але ці всі дива, а головне – у неї звідкілясь узялася магія. Вона навіть і мріяти не могла про таке. Потім згадалися слова Арістера: «У вас є вибір: продовжувати рюмсати, жалітися, скиглити чи почати жити. Облаштуйте життя так, як ви колись мріяли». Еге ж, мріяла, та хіба у такий спосіб вона жадала здійснення мрій?

Коли ж Лінда вдяглася у квітчасту довгу сорочку та вийшла з-за ширми, побачила, що з тумбочки знята накидка і на ній стоїть дивна блискуча споруда. Чи то тканинний куб, чи то макет сцени із завісою – подібні вони робили колись в інституті на парах зі сценографії. Щоправда без паєток і блискіток.

– Господи, що це?

– Це моє ліжечко, – почулося зсередини.

І справді, це не куб і не макет, а майже лялькове ліжко з балдахіном, який молька повністю спустив донизу. Звичайно ж сяє, мов куля на дискотеці вісімдесятих. На пуховій ковдрі – вишите дивне різнокольорове звірятко, сама ковдра натягнута до грудей мольки.  Завелика подушка з антенками, що лежали ледь торкаючись спинки ліжка. По обидва боки його чистенького пухкенького пухнастого тіла влаштувалися крильця. Передні лапки він закинув за голову.

– Можеш побажати щасливих снів і цьомкнути, щоб мені гарно та легко спалося.

– Ще чого! – пирхнула Лінда. – Щасливих снів, Аркашо.

– Аркадільйончику! Я – Аркадільйон, а не Аркаша! Ще можеш називати мене – мій пухнастику! Або – соловейко мій! І я не засну, поки ти мене якось приємно не назвеш.

– Не треба мене шантажувати, пухнастику! Добраніч!

Лінда вляглася у ліжко й майже миттєво заснула.

– Пухнастику, вона мене все ж таки назвала пухнастиком! – щасливо усміхнувся Аркадільйон.

У королівському палаці у вежі, що пряла хмари, з келихами вина біля комину сиділи молодий король Родгар і його друг лорд Ітніс Лімеральд. У вежу нікому ходу не було, крім тих, кого запрошував король. Заборона стосувалася усіх. Ключ від цієї кімнати був лишень у Родгара. Тож прибирав він тут теж самостійно, чим викликав не абияке здивування, особливо у фрейлін.

– Святий Портентусе, чому тобі в голову прийшли ці дурнуваті імена – Арістер і Сауль? – реготнув лорд Ітніс.

– Та хтозна, – король Родгар зробив кілька ковтків вина. – У дитинстві у мене були два улюблених собаки, яких так звали. До речі, про собак! – він щасливо розсміявся. – Цій жінці вдалося перетворити чоботи Шеметара на двох псів!

– Овва! Яким чином? – розвеселився лорд Ітніс.

– Вона розлютилася! Уявляєш? З пальців зірвалася магія і, от. Замість взуття він має двох псин.

– А хизувався, що ці чоботи придбав за божевільні гроші й вони зі шкіри рудого дракона!