Глава 6. Вечеря, що збила з пантелику

У «Лупатому гобліні» гомін стояв такий, що Лінда на мить навіть розгубилася. Жваві розмови, регіт, музика. Повно відвідувачів – чоловіки, жінки, навіть дітлахи. І так смачно пахло стравами. Лінда ледь стрималася, щоб не облизатися. Не дав саксофон. Так-так, тут теж лунав джаз. Його щоправда грали не мольки, а люди. Контрабас, піаніно, саксофон, труба та гітара. Співали двоє: чоловік з довгим волоссям і молода жінка у сукні в стилі тридцятих років двадцятого століття. На голові у жінки була шапочка з бісеру прикрашена пір’ям павича та трояндами з намистинок і стразів. У яскравому світлі енергомушель вся таверна блищала мов новорічна ялинка. А на неї вона таки й була схожою – стіни закладу викрашені у зелений колір, як і зелені меблі: лавки, дивани, навіть столи зроблені з дивної зеленуватої деревини.

Магічний інспектор Арістер сидів у закутку. Коли Лінда увійшла до таверни з Аркадільйоном на плечі, розгублено шукаючи поглядом його, він навіть підвівся і помахав рукою.

– Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, – затараторив молька на вухо Лінді. – Побалакай з цим інспектором, може щось вигорить.

– Як чоботи у того чолов’яги? До речі, як ти його назвав?

– Шеметар, – нагадав Аркадільйон.

– Якесь крінжове ім’я, – пробурмотіла Лінда.

– Як і він, – реготнув молька.

Над столиком м’яко та медово світила енергомушля у маленькому світильнику на стіні. Арістер підвівся, запрошуючи та допомагаючи Лінді сісти. На столику вже стояло замовлення: печеня у горнятках пахла так, що Лінда ледь стрималася, щоб не облизатися. Окрім цього – велика миска салату з огірків, помідорів дуже схожих на черрі, але пухирчастих, мов захисна бульбашкова плівка, листя салату настільки яскраво-зелені, що здавалися штучними, дивної пряної зелені та присипана тертим на крупній тертці помаранчевим сиром. Запашний хліб нарізаний великими товстими скибками у кошику та горщик з відваром. Лінда по запаху впізнала м’яту, вишні та ще якусь травичку, назву якої вона не знала.

– А мені бавовни замовили? – Аркадільйон ширяв по столу мов той нишпорка.

– Аякже! Хіба можна ображати такого співучого фамільяра! Дві штучки!

– Гаразд, я тоді ще в Ліндерелли щось поцуплю, – Аркадільйон з діловим виглядом всівся на краєчку стола, ворушачи антенками.

Лінда утрималася від парочки красних слівець на адресу мольки. Однак Арістер підсунув фамільяру дві розкриті коробочки бавовни. Той злетів і продегустував.

– Це з Полів Суходолу?

– Так, – кивнув Арістер. – Прошу, пані Ліндерелло, – він зробив широкий жест, запрошуючи пригощатися.

– Лінда або пані Батлер, – виправила Лінда магічного інспектора. – Це ж не складно запам’ятати? – і Лінда знову подумки здивувалася своїй зухвалості.

– Вибачте, ви ж називалися у «Собачій страві». Забув, однак даю слово, запам’ятаю, – Арістер вхопив ложку й поклав Лінді салату. – Дозвольте вам послужити. Цей салат  називається «Соковитий Південь». До речі, приправлений моїм улюбленим сиром.

Аркадільйон відклав убік майже пусту коробочку, підлетів до миски, вхопив лапками кілька пір’їнок сиру й запхав у рота. Лінда отетеріла від такого нахабства.

– А нічогенький, – молька схвально прицмокнув. – Як називається?

– Цей сорт створили на честь Портентуса, тому називається «Портенто».

– Вперше чую. Але непогано, геть непогано! – він вхопив ще кілька пір’їнок і з задоволенням не з’їв, а зжер.

– А ну, йди їж свою бавовну! Якого дідька ти брудними лапами лізеш у тарілку? До речі, дуже хочеться помити руки. Це можна десь зробити?

Арістер вирячився на неї так, наче вперше у житті побачив жінку.

– Я щось не те сказала?

– Я попрошу подавальницю принести нам води з мильними пелюстками, – Арістер підняв руку й помахав подавальниці.

– Так, пане...

Інспектор не дав договорити:

– Принесіть нам, будь ласка, теплої води з пелюстками.

– Рушники теж чи вистачить серветок? – уточнила подавальниця.

– Рушники теж.

Навіть хвилина не пройшла, як перед ними стояли глибокі миски з теплою водою, поряд – на тендітних пласких мушлях лежали дві трояндові пелюстки, а ще лляні рушники. Лінда слідом за Арістером намочила долоні, взяла пелюстки, які миттєво перетворилися на хмарку запашної піни. Поруч опинився Аркадільйон, який всунув у пінку лапки та потім побовтав ними у воді. Лінда із задоволенням вимила руки та витерла рушником. Молька ж вчепився зубами в рушник.

– Досить смачненький!

– Припини негайно! – гримнула Лінда.

– Та я трошки, ніхто й не помітить, – гигикнув молька, а Лінда з жахом виявила дірку розміром з горошину.

– Не помітять?! Мені нема чим платити за твою ненажерливість!

– Я лише один зубчик встромив! І ненажерливість не має нічого спільного з дегустацією! – заперечив молька, обурливо склавши лапки на грудях.

– Де мені гроші брати на твої дегустації? – на слові «дегустації» Лінда пальцями намалювала у повітрі лапки. На столі перед нею бозна звідки виник і закружляв золотий грозль. Від подиву вона навіть потерла очі. Арістер з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.