Глава 5. Модниця мимоволі

– Магдусю, дорогенька, може у тебе знайдеться кімната для нас з Ліндереллою? Бо ти ж знаєш який будинок в дядька Долмара. Заодно й ліжечко моє туди поставите, бо воно ж у вас с Бохмеликом стоїть. То у тебе є кімната?

– Та дахом Ерзанта гарно вареники виловлювати. Понатікало після зливи? – Магда зі співчуттям подивилася на ошелешену Лінду.

Лінда лишень розвела руками, мовляв, не знаю.

– Три срібняка. Кімната з гарячою водою, чистою білизною та теплим м'ятним відваром зранку.

– Чудово! Клариса мені як раз винна!

– Вам, пані, ніхто нічого не винен!

Від нахабства подавальниці Лінда сторопіла.

– Пані Магда сказала, що вечерю вам компенсує. А це – не безкоштовно! – сказала і гордо піднявши голову вмита Клариса пішла до таверни.

Лінда тільки видихнула, гаразд, вона це при нагоді нагадає нахабі!

– А де у вас можна придбати білизну? – Лінда прикидала скільки грошей залишиться.

– Аркадільйоне, пухнастику, це у твоїх справах. У мене білизна проста. Звичайнісінькі панталони з бавовни. Зручні та якісні. Це вам, молодим, шовкові треба.

– Поки є час, ходімо до крамнички «Шик та магія». Там щось підберемо. Тут близенько – вони наприкінці цього кварталу.

І Лінда з Аркадільйоном на плечі рушили вечірнім Старфалбургом. Лінда роздивлялася диво-місто, в яке її занесла доля. Почали вмикатися перші ліхтарі. У кожнім – величенька мушля або дивні комахи, схожі на світлячків. Світлячки кружляли по спіралі, утворюючи маленьке торнадо світла. Вірогідно для того, щоб комахам було чим дихати, замість скла у ліхтарях стояли ажурні решітки.

– Аркашо, ти тут?

– Так, Ліндерелло. Я – Аркадільйон!

Лінда вдала, що не почула.

– Це і є енергомушлі?

– Авжеж. А в інших ліхтарях – люменції.

– Що?

– Та не що, а хто, – реготнув молька. – Це такий вид світлячків. Вони легко піддаються дресируванню і літають вихором, бачиш?

Лінда кивнула.

– Там де літають вони, значить мушлю здали на підзарядку. А в таверні – медузлянки. Ну, ти їх бачила. Це дуже дороге освітлення.

– Ясно, – хоча насправді було нічогісінько не ясно. Дресировані світлячки. Абсурд. Як і міль, що не тільки розмовляє, а й співає джаз.

Мимо промчала карета, запряжена химерою. Карета хіба що не летіла над бруківкою. Назустріч химері дорогою цокотіли копитами коні, запряжені у звичайні візки. Та й кучери в них були звичайнісінькі чоловіки. Вгорі роздався хриплий гучний галас. Над ними пролетіла дивна чи то зміюка, чи то маленький дракон з шиєю, як у гусака.

– А це ще що?

– Це наша швидкісна пошта, «Віверна-експрес». Без клопоту та нервувань, все доставим без питань, – проспівав молька. – До речі, ми зараз спочатку зайдемо до них. Мені треба листа відправити.

Лінда лише зітхнула. Сперечатися не було бажання. Їй на сьогодні й так вистачило пригод. Лінда роздивлялася будівлі – все наче іграшкове. Будиночки охайні, фасади всі пофарбовані у лазуровий колір.

– А чому тут все лазурове?

– Це ж колір мрії! – фамільяр сказав це таким тоном, наче було очевидним. Потім додав: – Король Родгар так наказав. Пів року тому. Він десь вичитав, що лазуровий робить людей щасливішими.

– Дивно. Ніколи не думала над цим.

– Ох, Ліндерелло, ти багато над чим не думала!

Лінда промовчала, бо дещиця правди у його словах таки була. Вечірня прохолода після рясного дощу розкрила обійми. Вулиці наче огортало темним блискучим шовком. На небі з’являлися чужі зірки. Ні Воза, ні Оріона, ні Чумацького Шляху Лінда не побачила. Вітрини світилися різнокольоровими вогниками, наче тут постійно святкують новий рік та Різдво. Вона помітила вивіски – «Хлібчик пана Стояна», «Посуд відусюди», «Книжкові мандри». А ще дуже дрібним шрифтом майже на кожній вивісці допис: «За можливі магічні побічки крамар відповідальності не несе».

Лінда вкрилася сиротами. І зовсім не від підписів. У ситцевій сорочці стало прохолодно.

– Скажи, молько, у моєму будинку є якісь теплі речі?

– Тільки ажурна шуба, – похвалився Аркадільйон. – Ну, ще може якийсь дірявий светр твого родича є. Ліндерелло, нам потрібно перейти на той бік вулиці.

Лінда тільки-но ступила на дорогу, як з-за рогу виринула карета, запряжена четвіркою вороних коней. Лінда смикнулася, боляче вдарилася стегном об стовп. Лінда зойкнула, схопилася за стегно. Спідницю задирати не стала, але й так зрозуміло – буде добрячий синець. Об що її так приклало? Але у повітрі щось клацнуло й пролунала весела джазова пісенька:

– Що це, що це, що це

Королівством мчить?

Хто це, хто це, хто це

Площею летить?

«Затишно та прудко» –

це великий плюс!

Довезе вкрай хутко

Вас «Химера-люкс».