Глава 4. "Собача справа"

– Сонобуся, загорнуся, – молька-парасолька згорнулася у золотаву кульку. Лінда витріщилася на відвідувачів.

– Шановне панство, повернувся наш неймовірний соліст, наш незрівнянний Аркадільйон! – оголосив низький жіночий голос.

«З таким голосом тільки чоловіків на гроші розводити в якомусь онлайн-казино», – подумала Лінда і пошукала очима хазяйку вишуканого голосу. Від здивування Лінда навіть не сіла, а гепнулася за столик. Добре, що лавка зі спинкою. Двоє чоловіків, які сиділи за ним, перезирнулися. Одному років під сорок, величенький, мов ведмежа-переросток, навіть волосся і злегка занедбана коротка борода кольору ведмежого хутра. Очі карі, з золотавими краплинками. Наче крихти бурштину. Вдягнений у полотняну просту сорочку та шкіряну жилетку. Навпроти нього сидів майже його ровесник, хоча, ні, молодше, сухорлявий. Світло-русяве трохи кучеряве волосся, домоткана сіра сорочка, така сама шкіряна жилетка. Перед ними стояв горщик вина та два келихи. Лінда подумала, що це ремісники й усміхнулася.

– Добрий вечір, шановні, – привіталася вона, прилаштовуючи поруч із собою сумку. – Я сильно заваджу, якщо трохи посиджу за вашим столиком? Перечекаю зливу.

Чоловіки перезирнулись і, не змовляючись, разом кивнули. Лінда вдячно всміхнулася. Нарешті вона трохи оговталась від пригод, що звалилися на її нещасну голову і похапцем роздивилася таверну. Різний люд, у більшості – ремісники та купці. Одні в простому одязі, інші – в паєтках та стразах. На других навіть дивитися боляче, так виблискують. Якесь знущання над очима!

– На честь Аркадільйона – зірки нашого джаз-міль-бенду «Шурхотливі крильця» солістка Зі-Зі заспіває пісню про нього, коханого, – знову оголосив приємний голос.

Нарешті Лінда побачила звідки лунав звук. Трохи ближче до сходів на другий поверх над їхнім столиком під балясиною розташовувалася добротна невелика естрада, що освітлювалася дуже дивними приладами, схожими на рапанів. «Рапани» зверху та знизу – на зразок рампи. А по всій залі висіли скляні плафони з яскравими медузами всередині. Від медуз йшло м’яке світло. Лінда розтулила рота від побаченого.

На естраді – молі – з контрабасом, трубою, барабанами, саксофоном і навіть фортепіано. Все маленьке, майже лялькове. Три стійки з мікрофонами у стилі п’ятдесятих років. Дві мольки-дівчини. У довгих хутряних накидках та блискучих сукнях до самісінької підлоги естради. Та її підлабузник і ненажера – Аркадільйон. Він аж світився від щастя.

– Шановне панство, я безкінечно радий вітати мою неймовірну хазяйку Ліндереллу Батлер Долмар. Оплески! Я хочу подарувати їй пісню про важку мольську долю. Зі-Зі, прошу!

Пролунали гучні оплески. Вся таверна радо вітала її мольку.

– Ліндерелло, не соромся, покажися нашому вельмишановному панству.

Лінді нічого не залишалося як підвестися і кивнути на знак вітання. Хтось присвиснув. І схвальна хвиля гомону прокотилася таверною.

Ліна всілася на місце. Міцний чоловік зробив знак рукою. До столику підбігла подавальниця – юна дівчина років вісімнадцяти. Опецькувата, з товстою короткою косою та кирпатим носом схожим на волоський горіх.

– Кларисо, ще один келих. Ви ж не відмовитеся від прекрасного старфалбургзького червоного вина? – звернувся до Лінди чоловік.

– Відмовлюся. Вип’ю на голодний шлунок, а ви потім згубите мою дівочу честь, – сардонічно посміхнулася Лінда і подивилася на Кларису: – У вас є меню?

– Що? – тонкі вищипані брови подавальниці поповзли на лоба.

– Перелік страв, – Лінда починала дратуватися. У цьому абсурдному світі не знали слова «меню».

– А, так би й казали, що пере́лічку хочете, – вона витягла з кишені фартуха трохи засмальцьований сувій і поклала перед Ліндою. Лінда подавила гидливість. У переліку було небагато страв. Не написані, а схоже, що нашкрябані. Мов курка лапою. На супи та юшки вона навіть не глянула. З гарячого – тільки каші з невідомими гарнірами. Єдине, що Лінді було знайомим – це печена картопля з шинкою і сиром. Дивний десерт під назвою «Сороміцький кекс» вона вирішила теж не пробувати. Потім свого мольку розпитає що тут і до чого. Вона підняла погляд на майданчик – музиканти налаштовували інструменти. Подавальниця простягнула руку за сувоєм. Лінда вклала скручений аркуш в долоню Клариси.

– Мені, будь ласка, порцію печеної картоплі з шинкою і сиром. Ще якогось салату з… – вона трохи помовчала, розмірковуючи, бо огірків вона вже наїлася. –  З помідорів чи що? І-і-і чаю чи кави. Що у вас є? Може якийсь інший напій?

– Відвар, – дівчина дивилася на Лінду так, наче вона з іншої галактики. Хоча, майже так воно і є.

– Тоді, м’ятний.

– Три срібняки, – подавальниця одразу озвучила рахунок.

– Хоч вечерею я можу вас пригостити? – знову настирливо запропонував чоловік.

– Я від незнайомців нічого не приймаю.

– Мене звати Арістер, – відрекомендувався кароокий чоловік, – це мій друг – Сауль. А ви, як сказав молька – Ліндерелла. Отже, ми вже знайомі. То як?

В Лінді прокидалося те, чого вона завжди прагнула – самовпевненість. Тому вона обдала крижаною хвилею погляду чоловіків, затримавшись на настирному.

– Дуже приємно. Однак звати мене Лінда, це по-перше, а по-друге, ви ким себе уявили? Принцом? Королем, який може розпоряджатися долями своїх підданих? Так от, я не з цього королівства. І те, що я попросилася посидіти за вашим столиком ні до чого вас не зобов’язує, – Лінда витягла гроші та повернулася до подавальниці: – Тримайте.