Глава 3. Огірковий обід

Лінда повернулася до спальні. У руці тримала ситцевий носовичок, про який вона згадала, що той завжди був про всяк випадок у кишені джинсів. Поки Аркадільйон наздоганяв її – все ж таки пухкеньку фігуру не так просто нести тендітним крильцям – Лінда витягла носовичок, щоб підгодувати нещасного мольку, який ласував весь цей час хутром. Шкода, що шубу спаскуджено, її можна було б продати. Хоч щось би заробила. Спогади про їжу, змусили живіт жалісно забурчати. Зараз би й підгорілий кекс проковтнула б!

Лінда помітила на стіні портрет – скоріш за все дядька Ерзанта Долмара. Добрий дідок з широкою усмішкою. Довгий ніс, руки в кишенях. І всім своїм видом він аж ніяк не походив на нещасного страждальця. Дивно, а звідки вона взяла, що дядько страждав? Мабуть письменницька фантазія розгулялася!

– Ліндерелло, ти де? – захеканий Аркадільйон залетів у кімнату. – Годуй мене, бо твій улюблений фамільяр зараз помре з голоду!

– Улюблений? Ти сказав «улюблений»?

– А шо не так? Хіба я не красень? – він покрутився, ще й випнув дупку.

Лінда реготнула.

– Ти нажер такі боки та щоки, що крила ледь ворушаться, – зауважила вона.

– Казати про таке вголос – моветон, – зазначив молька і принюхався: – Я відчуваю аромат ситцю! І не вішфулфельдського! Це звідки? З твоєї батьківщини? А ну дай мені спробувати! Негайно! Не будь жаднюгою! Ліндерелло, ти ж не жлобиха, пригости мольку!

Фамільяр підлетів до Ліндіного кулака та вчепився зубами у шматочок носовичка. Лінда не встигла кліпнути очима, як з’явилася величенька дірка.

– Ах ти жерун!

– Ліндерелло, душечко, це так смачно! Дай твоєму мольці...

– По нахабній пиці!

Лінда щиглем відігнала фамільяра. Той відлетів і впав на ліжко.

– Не очікував, що ти така запальна! – здавалося, що Аркадільйон просто знущається з Лінди, бо замість образи – він був у захваті.

Лінда вже збиралася відпустити шпильку, як у животі знову забурчало.

– Моя бідося! То ти голодна? А чого мовчиш? Мерщій за мною надвір! Я тебе пригощу смачним!

– Чим? Лободою? Чи може приготуєш вишукану страву з реп’яхів?

– Ти диви яка вона язиката! – реготнув молька. – Хутко, Ліндерелло!

І малий нахаба вилетів у прочинене вікно. Лінда виглянула надвір і побачила занедбаний сад, погляд зупинився внизу, де майже під вікнами пурхав Аркадільйон. Лінда краєчком ока зачепилася за якусь городину в бур’янах.

Вона, заплутуючись у довгому подолі спідниці, вибігла і гукнула фамільяра:

– Аркашко, ти де?

– Аркадільйон! – крильця затріпотіли біля її вуха.

– Баш на баш, ти не називаєш мене Ліндереллою, а я тебе не зву Аркашкою, згода?

– Ти геть нічого не тямиш у тутешньому світі! Не розумієшся ні в іменах, ні в магії! Я – твій золотий запас!

– Та за шо мені таке щастя?

– Еге ж, щастя! Ти оночки давай, збирай огірки та їж.

– Де? – Лінда крутила головою навсібіч.

– Та в бур’янах же ж!

Давно так завзято Лінда не полола грядки. Повезло, що земля була вологою і бур’яни легко виривалися. Через годину за задньому дворі був розчищений маленький город з огірками, кропом, цибулею та кабачками.

Лінда ще ніколи в житті з таким апетитом не хрумтіла огірками!

– От скажи, моє серденько, я ж тебе від голодної смерті врятував?

Лінда вдала, що не чує.

– Дай мені поласувати носовичком.

Лінда витягла з-під паску хусточку.

– Розкажи мені про ваш світ. Розкажеш – дам. А як ні – доїдай шубу.

– Шантажистка! Гаразд, вважай, що домовилися. Питай, про що хочеш дізнатися?

– Що це за потвора була запряжена в кареті?

– Потвора? Ти маєш на увазі «Химеру-люкс»?

– Не знаю. Але вигляд вона дійсно мала... химерний.

– Химера-люкс до ваших послуг!

Завжди комфорт і вищий клас!

Лише натисни кіготь-кнопку

І екіпаж примчить до вас! – напрочуд чисто проспівав молька чудернацьку пісеньку.

– Це мені за те, що не молилася! – закотила очі Лінда, однак від безвиході в ній прокинулася злість.

– Що саме? – не зрозумів Аркадільйон.

– Оце все! – Лінда розпалювалася: – Цей ненависний будинок, який треба знести, а на його місці побудувати новий. Оцей крінжовий світ! Ящірки-кучери, химери, міль, яка розмовляє. Я наче потрапила у пекло чи божевільню! А хочу додому! Де було моє кафе, яке, яке... вщент згоріло, – Лінда не втрималася і нарешті розридалася. – Все що у мене залишилося – це зошит із сімейними рецептами.

Вона витягла зошит з-під паску спідниці, погладила його й заплакала з новими силами.

– Мої батьки помруть від горя, коли дізнаються, що я безвісти зникла!.. – розпачу Лінди не було кінця. Вона затулила руками обличчя.